Що таке Євромайдан?

«Перш за все це зміни, єдність, прагнення кращого майбутнього для своєї держави та здорової молодої нації. Зміни починаються з нас, бо ми не хочемо бути запроданцями, що не мають права на власну думку у рідній країні». Так вважає більша частина студентів, які зараз відстоюють свої позиції на майданах.

Дух патріотизму житиме вічно у серцях студентів. Справжня українська нація починається зі свідомих молодих людей які знають чого хочуть. Прагнуть до вільної широкої держави, де є місце достатку і добробуту. Можливо зміни прийдуть не так швидко як би того хотілося нам, але ми повинні піклуватися зараз про майбутнє грядущих поколінь. І дай нам Боже всім сили вистояти до кінця.

Що ж таке живий ланцюг? Це море емоцій які переповнюють кожну живу його частиночку. Коли ти тримаєш за руку зовсім незнайому тобі людину ти відчуваєш тепло яке здатне зігріти тебе і твоє серце, таке ж гаряче як і тієї людини , що тримає тебе за руку, у холодну погоду. Як це бути частинкою великої нації? Усвідомлення цього приходить тоді, коли стаєш єдиним зі своїм великим народом. .

Я вірю в те що МИ вистоїмо своє право називатися європейською державою. Бо у кожному нестримно гарячому серці великої української нації і досі живе непокірний козацький дух.

                                           Мій Шевченко

    Всім прекрасно відомо, що 2014 року у березні відбудеться святкування двохсотріччя з дня народження великого генія українського народу – Тараса Григоровича Шевченка. Хотілося б розпочати розповідь про мого Шевченка, словами українського письменника, поета, драматурга, фольклориста, етнографа Пантелеймона Куліша, який говорив, що творчість Кобзаря запалила те поетичне світило, при якім «стало видно по всій Україні, куди… кожен мусить простувати».

Тарас Шевченко був «немов великий факел з українського воску, що світиться найчистішим і найяснішим вогнем європейського поступу. Факел, що освітлює цілий новітній розвиток української літератури» (І. Франко). 

Ще із зовсім дитячих років я разом зі своїм на рік молодшим братиком, дізналася про Шевченка від тата і мами, які кожного вечора на ніч розповідали нам якусь казочку, історію чи читали напам’ять Шевченкові вірші.

Тече вода з-під явора

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина.

Пишається калинонька,

Явір молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють.

Або «Садок вишневий коло хати»:

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть.

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають, ідучи, дівчата,

А матері вечерять ждуть.

*http://snlib.at.ua/publ/1-1-0-304

І вже тоді у дитячій уяві вимальовувалися неперевершені картини тих чаруючих вічно цвітучих вишневих дерев, того соловейка, який співав під нашим вікном і ніби супроводжував своєю музикою прекрасний тембр татового голосу і серця, з якого лунали поетові вірші.

Ми з братом хоч іще маленькі, але вже добре розуміли, що таке жити в селі, бо тут народились. 

Змалечку знаємо весь сільський робітничий інвентар, і що у полі без пісні: веселої, жартівливої ніколи не обходиться ніяка робота. І тут ми в один голос просили маму заспівати нам якусь пісеньку…

Говорячи словами Івана Франка, «увесь той, так сказати, сік українських пісень народних… перетворений на кипучу кров самого Шевченка, закрашений сильно його індивідуальністю».**

Найкраще пам`ятаю вірш «Мені тринадцятий минало…» . Тато і досі його повторює, а ми і досі слухаємо. Не знаю чому, але як для тата, так і для мене у цьому вірші є щось особливе. 

Мені тринадцятий минало. 

Я пас ягнята за селом. 

Чи то так сонечко сіяло, 

Чи так мені чого було? 

Мені так любо, любо стало, 

Неначе в бога …… 

Уже прокликали до паю, 

А я собі у бур'яні 

Молюся богу… І не знаю, 

Чого маленькому мені 

Тойді так приязно молилось, 

Чого так весело було? 

Господнє небо, і село, 

Ягня, здається, веселилось! 

І сонце гріло, не пекло!...

Можливо, батько згадує своє дитинство, бо ріс без мами, а я відчуваю неповноту через брак бабусі і дідуся, яких в мене ніколи не було. Та все не так вже й погано, бо далі:

**www.i-franko.name/uk/HistLit/1889/PerebendjaPreface/Vysnovky.html‎

Неначе сонце засіяло, 

Неначе все на світі стало 

Моє… лани, гаї, сади!. 

І ми, жартуючи, погнали 

Чужі ягнята до води…

А от коли мені виповнилось сім років, тато взяв мене ще тоді за тендітну маленьку ручку і повів до школи на свято Першого вересня. Пам*ятаю як перша вчителька розповідала нам про цікаві науки, які ми вивчатимемо у школі, про великих людей, серед яких Шевченка назвала першим. А потім у кінці першого класу ми докладніше знайомились з життям і творчістю великого українського поета.

Шкільне життя понесло мене у вир роздумів, фантазій, несподіванок, та розуміння того, що в цьому світі є справді важливим, а що просто буденність, рутинна, набридлива, сіра.

Предмет найбільше обожнюваний мною у школі – українська література, просто засипана правдою Шевченка.

Уявити тільки, яку величезну спадщину залишив нам Кобзар. До глибини душі просякнутою недолею та славою України, красою і величчю дніпровських схилів. «Реве та стогне Дніпр широкий», «Заповіт», «Гайдамаки» , «Розрита могила», «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», «Наймичка», «Сон». Цей список можна продовжувати вічність, бо праця поета незнищенна і буде прославлена в віках. 

У школі мене найбільше вражали вірші про дівчат-покриток, які вірно і щиро покохали, та не тих людей, але попри ганьбу і вигнання з дому вони залишались матерями, а поет поклонявся материнству, в контексті народної моралі можна зрозуміти його позицію. Найяскравіше ця тема розкрита у поемі «Катерина». Також Шевченко засуджував в якійсь мірі батьків тих дівчат, бо ж хоч би яка не була та дівчина, вона все одно їхня дитина. І хоч як не прикро швидка смерть знедолених неминуча.

Писав він і про неможливе кохання козачки і козака у баладі «Причинна». На прикладі неї переконуюся, що Шевченко органічно ввібрав образне мислення свого народу. Слушно про це писала Михайлина Коцюбинська: «Шевченкові художні взаємини з народною піснею… весь час будуються на переплетенні , на взаємодії двох тенденцій. З одного боку – максимальне наближення до стихії, духу народної пісні, з другого – постійне прагнення до її перетворення, переосмислення, підкорення своїм індивідуальним художнім завданням. Мовби працює потужний генератор для переробки поетичної енергії фольклору. Ці дві тенденції не є полярними, як може здатися на перший погляд. Навпаки – вони взаємозалежні. Органічне злиття з духом народної пісні дає право поводитися з нею як справжній господар, почуватися в її стихії як вдома». ***

На панщині пшеницю жала, 

Втомилася; не спочивать 

Пішла в снопи, пошкандибала 

Івана сина годувать. 

Важкою була доля жінок-кріпачок,матерів, які всупереч усьому мусили іти відробляти панщину самі чи з маленькою дитиною на руках. 

Воно сповитеє кричало 

У холодочку за снопом. 

Розповила, нагодувала, 

Попестила; і ніби сном, 

Над сином сидя, задрімала. 

У снах бачили щасливу вільну долю своїх дітей, де вони самі собі пани на вільній Україні, на своєму полі, мають свій хліб.

                                                             І сниться їй той син Іван 

І уродливий, і багатий, 

Не одинокий, а жонатий 

На вольній, бачиться, бо й сам 

Уже не панський, а на волі; 

Та на своїм веселім полі 

Свою таки пшеницю жнуть, 

А діточки обід несуть. 

Дуже шкода, що сон – це лише ілюзія бажаної дійсності, де все на світі можливе, і все омріяне здійснюється. Бо кожен день ми лягаємо спати з думкою, що завтра все обов’язково зміниться на краще. Але ж завтра не існує, є лише сьогодні, бо коли ти прокинешся буде новий день і не факт, що він буде іншим ніж той, що вже минув.

І усміхнулася небога, 

Проснулася — нема нічого... 

На сина глянула, взяла, 

Його тихенько сповила 

Та, щоб дожать до ланового, 

Ще копу дожинать пішла. 

***diplomna5.com/ref-82623/

Я щиро вдячна тим людям, які навчили мене цінувати всеукраїнські надбання, цінувати свою державу, бути патріоткою до кінця 

Я щиро захоплююся високим образом Кобзаря, його громадянською принциповістю і моральною чистотою, почуттям соціальної та національної справедливості, відданістю правді і свободі. 

СПАСИБІ КОБЗАРЮ, ЩО ТИ З ДИТИНСТВА Є В МОЄМУ ЖИТТІ!

Жыве Беларусь

Для того щоб відволіктись від буденних проблем, прийшовши додому після важкого робочого дня (який мав собою на меті навантажувальну розумову працю) всім хочеться простого відпочинку. Зазвичай більша частина людей вмикає телевізор та перемикає канали у пошуку якогось фільму, а хтось ходить на вистави до театру чи на фільм до кінотеатру.


Та тепер з’явилася нова можливість прогулятися, а за одно переглянути хороші старі фільми. Зараз створено багато молодіжних організацій, які прагнуть щось робити для себе та для суспільства. Ці організації створені з метою зайняти якоюсь корисню роботою непрацевлаштовну молодь, бо ж держава не взмозі забезпечити всіх роботою, от вони й намагаться себе якось розвивати та й взагалі робити щось добре для оточуючих. Організації дають можливість отримати багато досвіду у спілкуванні з людьми, цікаві подорожі пов’язані з громадськими проектами. Завдяки майстерням можна об’їздити півсвіту.


У рамках програми "Молодіжний кіноклуб" Молодіжного націоналістичного конгресу та Львівського національного університету ім. Івана Франка за підтримки ГО "Небайдужі" та Зарваницької громадської ініціативи 17 жовтня 2013 року о 19-00 в приміщенні Центру культури та дозвілля Львівського національного університету ім. Івана Франка відбулася презентація фільму «Жыве Беларусь». Де показали актуальні проблеми минулого і теперішнього життя молодих юнаків, які не хочуть іти в армію через ганебне нелюдське ставлення до них старших по званню.

«Жыве́ Белару́сь» — польський художній фільм, знятий режисером Кшиштофом Лукашевичем. Прем'єра фільму відбулася 22 травня 2012 року на 65-му Каннському кінофестивалі. Дистрибуцією фільму в Польщі займається польська компанія Kino Świat світової дистрибуцією — італійська Intramovies. У кінотеатрах Білорусі фільм не демонструвався. За словами творців, фільм присвячений реальним подіям в сучасній Білорусі, зокрема політичному режиму президента Олександра Лукашенка.


Молодіжний кіноклуб показав його з метою звернути увагу молодого покоління на колишній тоталітарний армійський режим. Немає сумнівів, що цей фільм якоюсь мірою має свій вплив на студентську аудиторію, та й не лише на студентську, а ще й на тих, хто приєднався до спільного перегляду. Коли армійські «діди» мордують «зеленого духа» до втрати свідомості, коли ти не в силі відстоювати власні права, і такого поняття як людська солідарність у солдатському середовищі, здається просто не існує, то на людину зі слабкими нервами це діятиме вкрай не сприятливо.


Деякі фільми вчать жити, а деякі призначені для розрядки тобто служать лише для простого споглядання без ніяких переживань та думок за головного героя. Ще є фільми психологічного спрямування, де глядач разом з персонажем співпереживає. Після перегляду таких фільмів світогляд людини змінюється, хочеться і собі зробити щось геніальне, скажемо так, «врятувати світ». Фільм «Жыве Беларусь» є трошки пережитком минулого в Україні, але не треба заперечувати того факту, що події відтворені у ньому мали місце і на теренах нашої держави. Події у фільмі відбуваються з 2009 по 2010 рік у Білорусі. Головний герой фільму — 23-річний білоруський рокер Мирон Захарко. Він не цікавиться політичною ситуацією в країні. Через серцеву недостатність та інші захворювання, отримані ймовірно в результаті впливу наслідків чорнобильської катастрофи, військова комісія дає йому відстрочку від армії. Дівчина Мирона Віра, на відміну від нього, є прихильницею білоруської опозиції.

Потай Захарко спілкується з Вірою, розповідаючи їй про своє життя в армії, а вона, користуючись отриманою від Мирона інформацією, веде блог від імені анонімного солдата у вигляді щоденника. Він набуває великої популярності. Напередодні приїзду тележурналістів командування частини вимагає, щоб Мирон дав їм інтерв'ю, сказавши, що вів блог з почуття помсти за те, що його забрали в армію, але тепер кається в цьому. Мирона знову відвозять на гаупвахту, де «діди» його жорстоко б'ють і знущаються над ним

Після тривалої втечі хлопець втрачає свідомість. Він переживає інсульт, його комісують з армії. Фільм закінчується тим, що Мирон опиняється серед затриманих міліцією учасників акції протесту проти новообраного президента.

Фільм надихає боротися до останнього подиху, за свої права та ідею, якщо вона не суперечить законодавству. До останнього моменту свято вірити, що все неможливе стає можливим, якщо сильно прагнути і впевненими, розважливими і обдумати кроками цілеспрямовано іти до омріяної мети.

З Днем народження, Либохоро!!!

Є В ГОРАХ КАРПАТАХ СЕЛО ЛИБОХОРА

День рідного села - Де ви з’явилися на світ, Де поле врожайне вам піснею буде, І чисті роси спадатимуть з березових віт. Гостинно та щиро чотирнадцятого липня село Либохора запрошувало всіх охочих приєднатися до святкування свого величного ювілейного - 460-річчя з дня заснування. Це вже другий рік поспіль славне бойківське село відзначає свій день народження. Завідувач Народного дому № Ісела Либохора, Михайло Щур розповідає, що підготовка до свята була досить тривалою і клопіткою. Найперше заготовили деревину, щоб збудувати хорошу сцену. Виникало багато труднощів, зокрема фінансових, але організатори свята і з цим впорались. Свято розпочалось зі спільної молитви священика Івана Булельо з | прихожанами, за збереження, від усякого лиха рідного села, за щасливу долю його жителів. Всі стіни Народного дому були прикрашені чарівними вишивками тутешніх майстринь. Свої роботи представили чотири талановиті либохірки: Ганна Щур, Ганна Бринчак, Теодозія Ціко та Ярослава Леньо. Грамоту за зайняте перше місце на виставці вишивок отримала остання. Було представлено понад десять робіт пані Ярослави , серед яких переважали ікони. Відбувся й конкурс малюнка. Заздалегідь було сказано, щоб учасники цього конкурсу принесли з собою олівці та фарби, але таких відповідальних виявилося мало, тож малювали на підлозі Народного дому. Художні витвори залишаться там, доки не зітруться самі. Цінну винагороду за найкращий малюнок отримала Наталія Комарницька (на фото). Паралельно з конкурсом малюнка тривав матч на місцевому стадіоні між ветеранами та юніорами, на кубок сільського голови. Команда переможців нагороджена медалями, а також було відзначено найкращого гравця - ним став Василь Малетич. Слід сказати, що організатором святкування є виходець із цього карпатського села - отець Микола Волосянський. Він висловив свої щирі вітання землякам з нагоди свята. Приєдналися до привітань депутат районної ради Василь Гакавчин та директор школи Микола Мушин. Про давню історію села захоплююче розповів заступник сільського голови та вчитель української мови та літератури Михайло Лихва. Серед педагогів місцевих шкіл, на думку громади, найкращою цього року визнано вчительку української мови та літератури Надію Гакавчин. Приємно, що отець Микола не забуває про людину, яка відкрила йому світ книг та письма, - свою першу вчительку Марію Біликівську. їм обом були вручені цінні подарунки. Дбає гість і про свою стареньку школу, для якої привіз подарунок - хороше акустичне обладнання, а також щедро обдарував двадцять три подружні пари, які прожили у шлюбі п’ятдесят і більше років. Удостоївся великої винагороди, за наказом Патріарха Київського Філарета, виходець із села, митрофорний протоієрей Михаїл Комарницький. За заслуги та відродження духовності в Україні і утвердження помісної УПКц, його нагородили орденом святішого рівноапостольного князя Володимира III ступеня. У відповідь, за доброту і велику милість, сільський голова Микола Коліщак теж вручив невеличкий сувенір та букет розкішних червоних троянд - як свідчення великої поваги та любові земляків - о. Миколі Волосянському. Після привітань, подарунків та нагород, концертну програму розпочали виступи місцевого народного гурту «Мрія», Народного фольклорно-етнографічного ансамблю «Бескид», жіночого народного квартету (на фото) та солістів. Гарно виступили педагоги Либохорської ЗОНІ І - III ст., у виконанні яких прозвучали пісні: «Милії гори», «Ми йшли до бою темненької ночі», «Поговоріть зі мною по-вкраїнськи», «Карпати». Ну і як без рідного гімну «Є в горах Карпатах село Либохора». Порадували своєю концертною програмою гості з судніх сіл - Гусного та Верхнього Висоцького. Загалом атмосфера видалася надзвичайно урочистою. Навіть небо, яке з самого ранку затягнулося важкими, сірими і похмурими хмарами, та до полудня лив дощ, перед початком свята випустило на волю тепле сонячне проміння. Гості та жителі села були задоволені феєричним концертом, який завершився неперевершеним виступом лауреата всеукраїнських та міжнародних пісенних конкурсів, володарки золотої медалі «Золотий Орфей» Марії Волосянської - дочки отця Миколи. До самого ранку під відкритим небом тривала святкова дискотека. Іванна ФЕДЬКО, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. І.Франка. Фото автора. Газета "Бойківщина" №29,2013

Через новий ганок - до старої школи

Завтра - перше вересня. Кожна школа, протягом літа, проходить маленький косметичний ремонт. Побілені й підфарбовані класи чекають на своїх маленьких, і вже майже дорослих, засмаглих через літо, учнів. Не є винятком і Либохорська ЗОШ І-ІІІ ступенів. Та тут, як завжди, не все так просто, як може здатися на перший погляд. Школа,яку з року в рік підпирають з усіх боків, знову валиться через те, що дерево, з якого вона побудована, прогнило. Ганок, на якому любить ніжитись дітвора, коли його заливає тепле сонечко з присмаком бабиного літа, ламається від гнилої основи. Хвала Господу за те, що техпрацівники вчасно помітили його аварійний стан. Завдяки їхній непосильній праці у спекотні дні зранку до вечора, у школи з’явився новий міцний ґанок, який простоїть ще кілька років. Робота, яку виконали техпрацівники за короткий термін, тепер дасть можливість насолоджуватись приємним сонячним теплом усім. Будівництво нової школи найближчим часом, на жаль, не передбачається. Тож доводиться приймати ті умови, які може дати ця, старенька. Тут варто пригадати відомий вислів: «Маємо те , що маємо». І хтозна ще скільки років матимемо.

Гімн бойків

На зелених теренах - від Сяну,

Від добро миля і Самбора

Бойківський говір широко сягає

Лімниці , річки-посестри Дністра.

Бойківський край – передгір’я і гори,

Бойківський край – полонини Карпат,

Ліс предковічний і плаї, і звори.

Слався людьми із смерекових хат!

З континентів злітаються вісті –

Пам’ятають про рід свояки.

Бойків окрилює дух українства.

Хай же вітає над нами віки!

Бойківський край – передгір’я і гори,

Бойківський край – полонини Карпат,

Ліс предковічний і плаї, і звори.

Слався людьми із смерекових хат!

Гімн бойків

Твої таланти бойківщино 

Бойківський край – передгір’я і гори, 

Бойківський край – полонини Карпат,

 Ліс предковічний і плаї, і звори. 

Слався людьми із смерекових хат! 

Сл. Василя Федька, Муз. Віктора Камінського

Нещодавно у Львові в Будинку вчених, що знаходиться на вулиці Університетській 6, відбулась презентація Гімну бойків на слова Василя Федька, члена Української Асоціації письменників, дипломата першого і другого ступенів літературно-краєзнавчого конкурсу ім. Мирона Утруска, вихідця з с. Гусне та музику Віктора Камінського відомого композитора з Тернопільщини, а також пан Василь представив публіці свою добірку книг віршів та прози. У великій залі на другому поверсі помаленьку збираються поважні особи: директор Будинку вчених Роман Ілліч, директор будинку культури м. Турка, голова спілки письменників Марія Якубовська, голова Всеукраїнського громадського об’єднання товариства «Бойківщина ХХІ століття» Косачевич Петро та гості, яким цікава бойківська земля та її творчість. А тим часом позаду, ті хто вже прийшов уважно розглядають книги розставлені на круглому столі. Серед них не лише творчі доробки Василя Івановича, а й ще однієї талановитої людини Ільницькго Миколи Миколайовича вихідця з с. Ільник - доктора філологічних наук, професора, завідувача кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету імені Івана Франка. На презентації було близько сотні людей. Коли всі посходились почалась урочиста частина, сівши за акуратний маленький столик, автор разом з композитором розповідають про свою творчість та співпрацю. Далі відбулось саме представлення гімну у виконанні бойківського соловейка, студента музичної академії імені М. Лисенка, Назара Тацишина. Всі присутні у залі з зачаруванням слухали , і вслухалися в кожну перлину виронену з уст співця, бо за словами автора, він намагався відтворити у ньому географію рідної землі, передати всю красу і велич карпатських вершин та віддати славу людям бойківського краю. Друга не меш важлива частина урочистого дійства – презентація книг. Їх була немаленька кількість: поетичні збірки «На зламі віку» «Заграва», « З голосу предків», «Крок за кроком», гумористична – «Сопілка і барабан» та невеличка збірка оповідань – «Життя за сонцем». Письменник уже показував свої творіння в себе у рідному селі, але це, можна сказати, була своєрідна репетиція перед грандіозним святом у Львові. На сцені перед друзями, колегами, починає згадувати про свою молодість, жартує, ділиться подробицями свого юнацького життя, відповідає на питання, відтворює у пам’яті важкі часи, і з сумом в очах, жалкує, що вже давно забув про свій талант, бо треба було працювати, а в передпенсійний період в Будинку вчених розсекретив себе перед колегами, вони натомість сказали, щоб продовжував свою творчість, вони коли що, допоможуть. Ось так у свої шістдесят видав першу поетичну збірку «На зламі віку». Продовженням чудесного дня стає читання віршів самим автором. Вже раніше згадувана нами голова спілки письменників Марія Якубовська виловилась так: «Наш дорогий поет пройшов перев’язану вишитим рушничком тернисту дорогу, ще не зовсім з сивиною на скронях, своєю хліборобською впертістю досягнув бажаного результату. У бойків є свій дух народності, є люди від честі, від сумління, люди від землі - ось таким є і Василь Федько». Після неї ще кілька людей виступило з привітаннями і побажаннями продовжувати свою працю на ниві літературної творчості. Онучка поета була вражена виступом, бо отримала масу задоволень від слухання декламованих віршів, говорила, що незвично бачити дідуся з боку поета та ще наголосила на тому, талант передався і їм у спадок. В кінці дійства голова Всеукраїнського громадського об’єднання товариства «Бойківщина ХХІ століття» Косачевич Петро Іванович нагородив пана Василя грамотою за активну поетичну творчість.

Ти журналіст! Тримай же руку на пульсі дня, Інтелігент, розумник і специфіст, Зумій розпізнати, де правда, а де брехня. Сьогодні у тебе ключ від усіх дверей Відмикай же новинний замок Для простих людей, І не нав'язуй своїх думок. Ти журналіст! Майстер білого пера, Завжди в курсі усіх віст. Ти знаєш коли йти пора.

необхідність

резюме на роботу from Іванна Федько

Не просто так.

Парламентські вибори.

Життя прекрасне у вишиванці, яку вишила мама своїми руками)
Будьмо українцями від щирої душі, а не лише на словах)

Мені так холодно,
Зігрій мене своїм теплом
Пригорни, і буде, все одно
Я ж під твоїм крилом.
Тримай за руку міцно-міцно
Не відпускай ні на хвилину, ні на мить
І щастя буде вічним
Не відлетить, не відлетить.

Справа пера

Нещодавно відбулась презентація книги «Бойківські латканки» відомого етномузикознавця та краєзнавця Петра Зборовського Нам вдалось між ділом поспілкуватися з ним тет-а-тет. Та задати йому кілька запитань.

- Чому саме бойківський край є для вас джерелом черпання мудрості?

- То, напевно, так мало статися тому, що я можу глянути іншими очима на кожен куточок. Коли приїжджаю в якесь нове село, то мені цікаво все від музики до архітектури, для жителів це все буденність і вони не помічають цього всього. Як заходжу до людей стукаю і визирачи з-за дверей, питаю чи розкажуть мені про латканки, а бойки гостинний та веселий народ, просять в хату кажучи, що за порогом немає нічого.

- Як виникла ідея створити таку книжку?

- Я давно хотів зробити щось унікальне. Ця книжка для мене є справді частинкою минувшини, і в певній мірі чимось, геніальним і чудовим завершенням циклу моїх довготривалих пошуків старожитностей. А ідей в мене ще багато тільки б встигнути все написати та розказати, бо роки даються в знаки. Книжка підсумок великої понад десятилітньої історії вона видана з метою пам’яті, щоб питання спадщини не лишалось пустим звуком. Вона забиває пробіл у фольклористиці своєю довершеністю. Перша книга пов’язана з етнографічними піснями видана у 2002 році накладом вісімдесят примірників. До неї додані ще господарські, жнивні та сінокісні латканки.

- Чим плануєте порадував свою читацьку аудиторію далі?

- О, то я ще не знаю в мене багато незакінчених статей, монографій, нарисів, але чіткої визначеності не маю. Та й важко це все, бо немає фінансування. Зазвичай видаю все своїми силами, але є люди які часом допомагають мені. Це ті ентузіасти які стараються відновити і досконало відтворити історію бойківського краю.

Рідна сторона

     Оповите довкола прекрасними мальовничими горами місто Турка, його територія складає 1193кв. км.

     Турківський район є одним з двадцяти районів Львівської області. Крайніми точками звичайно є гори. Межує Турківщина зі Старосамбірським, Дрогобицьким і Сколівським районами. На заході - з Державним кордоном України - Польщею.

   У цьому дивовижно красивому краю є такі джерела інформації як: радіо «Карпатський гомін» та газета «Бойківщина».

     Газета «Бойківщина» - це видання Турківської районної ради. Вона є народним часописописом і виходить з 25 серпня 1990 року раз на тиждень тиражем 2682 примірники у форматі А-4. Газета видається також в електронному варіанті та має свою поштову скриньку. Видання призначене для обмеженого кола осіб, які проживають у цій місцевості. Раніше вона називалась «Ленінський шлях».

     Головний редактор добра і чуйна людина завжди ладен допомогти в будь-якій справі і починаннях Василь Васильків. Відповідає за випуск Володимир Бабич, за комп’ютерну верстку – Костянтин Малетич. Часопис набирають, зверстують та віддруковують у видавничому відділі редакції «Бойківщина» Саме ця газета стала об’єктом нашого довготривалого дослідження від 15 грудня до 27 квітня.

      Видання досить колоритне та не скупе на різноманітні слова, трапляються вони досить часто, щодо іншомовних слів, то вони теж не є винятком, хоча газета пишеться для простого народу журналісти, які працюють в редакції не вважають своїх читачів, так би мовити, не здатними розібратися у доцільності вживаних слів.

За час нашого дослідження траплялися такі слова

Архаїзми : парчі, горно, улоговина, наперсток, яфини, латканки, бургомістр, нагай. Іншомовні слова: відеоекологія, інклюзивна форма освіти, тифлотехнічне обладнання (принтери зі шрифтом Брайля), топографічний, остарбайтера, патологія, корупція, протекціонізм,

Бойківщина багата на різні досить влучні афоризми, вислови та фразеологізми , попри те, що це районне видання.

Дуже часто трапляються такі милозвучні заголовки:

Хоч не в призерах, але задніх не пасли,

Не цураймося роду свого, його звичаїв та мови,

Школа на семи вітрах,

Сто журавлиних весен

Він мої очі серце і голова.

Послизнувся, впав, отямився – гіпс,

Вона мені за пісню і сльозу.

Вернись зі спогадів,

В статтях траплялися такі влучні вислови

«Кожне ремесло має свою тайну і живе вона в серці майстра. А найбільша тайна в тому, що коли майстер творить, його оберігає Творець.», живий факел, Операція «пішохід», Всюди – добре, а вдома – найкраще, Яка людина, такий світ і навколо неї, Світ це дзеркало, і в цьому дзеркалі відображається твоя душа.

Фраза яка нас надзвичайно вразила своєю правдивістю,

Селяни є такі інтелігентні!

І темні є такі професори.

Ось так вдвох стрічках можна побачити глибокий зміст
    Помилки допускаються, бо в газету подають свої матеріали люди з різних управлінських органів міста Турка. Було таке словосполучення краще відноситись замість краще ставитись. І ще одне, що надзвичайно часто трапляється, це не зовсім правильні переноси складів, це пов’язано з розміром колонок.

Висновок

      Видання гідне своєї назви, та має право на своє існування. Хоча воно невеличке, зате дуже зручне і компактне. Незважаючи на виявлені помилки, можна сказати, що люди які відповідають за газету вправні майстри, бо вміють донести інформацію до простого читача легко і доступно.
     Автори користуються досить простими словами та короткими, лаконічними реченнями. Завдяки цьому газета вирізняється надзвичайною простотою і цікавістю для своїх постійних передплатників.

Вокальна бойківщина 

ЗАКРИТА СТОРІНКА В ІСТОРІЇ 

Презентація книги етнографа та фольклориста Петра Зборовського та єтномузикознавця Ірини Федун "Бойківські Латканки" відбулась у Львові по вул. Коперніка , 40а в приміщенні Обласної організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури.

Вийшовши з машини Петро Андрійович несе в руках важкі сумки в яких багато книжок. У приміщенні будівлі готується до виступу та гідного представлення своєї збірки. Для початку викладає книжки про бойківський край які вже видані. І тут посеред усіх цих гарно вималюваних шедеврів пан Петро кладе по центру винуватицю торжества, й між ділом розповідає про латкання, як жанр народного співу бойків, корені якого губляться не тільки у літах, а й у тисячоліттях. Особливість у тому, що воно пропадає, тому треба фіксувати поки є можливість і є такі люди, які готові поділитися своїм віковим досвідом і знанням минувшини.

Його збірка - це увіковічена історія Карпат, де кожне село – музикальне, а бойківська латканка, за словами Зборовського, багата якістю. Знаючи про те, що він з півдня України виникає питання: чому саме бойківський край є для нього джерелом черпання мудрості.

З усмішкою відповідає: «То, напевно, так мало статися тому, що я можу глянути іншими очима на кожен куточок. Коли приїжджаю в якесь нове село, то мені цікаво все від музики до архітектури, для жителів це все буденність і вони не помічають цього всього. Як заходжу до людей стукаю і визирачи з-за дверей, питаю чи розкажуть мені про латканки, а бойки гостинний та веселий народ, просять в хату кажучи, що за порогом немає нічого».

На презентацію приїхало Львівське телебачення, а також гості з Франкового університету та інші поціновувачі етнічної культури. Микола Миколайович Ільницький Член-кореспондент Національної академії наук України, , професор, завідувач кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету імені Івана Франка сам колись збирав і друкував їх в журналі «Жовтень» особливо звуковий колорит заворожує його, можливо, науковці не помиляються у своїх здогадках щодо магічності цих трирядкових народних творів. Юрко Антоняк фізик за фахом, член неурядової організації «Зарваницька громадська ініціатива» говорив, що давно навіть напам’ять декілька знає, бо мама його дружини теж співала, цікавилась і збирала цей фольклор.

Почав пан Петро зі вступного слова привітавшись з усіма з захопленням розповідає про своє надбання:

Книжка підсумок великої понад десятилітньої історії вона видана з метою пам’яті, щоб питання спадщини не лишалось пустим звуком. Вона забиває пробіл у фольклористиці своєю довершеністю. Перша книга пов’язана з етнографічними піснями видана у 2002 році накладом вісімдесят примірників. До неї додані ще господарські, жнивні та сінокісні латканки. Розповідь плавно перейняла Ірина Федун почавши з того, що музика бойківського весілля найнезвичайніша і вирізняється своєю вокальністю, а її тексти зберігаються в архіві Львівської державної академії, використовуються як наукова генетика неординарної пісні. Особливо вирізняються весільні латканки у книзі Петра Зборовського їх нараховується приблизно сім типів.

Жнемо барвінок, жнемо

Жнемо барвінок, жнемо

Від Бога ласки ждемо…

***

Благослови татуйку,

Благослови татуйку,

Своє любе дитятко…



Тут почалось найцікавіше: представлення самих латканок, точніше їх звучання у виконанні Люби Василівни Федьків з с. Вовче та Марії Миколаївни Боднар з с. Ільник . Обидві жінки живуть музикою, з дитинства співають, до виступу готувались короткий термін, було всього три репетиції. Латкання складалось з трьох циклів:

Латканки про Святу неділю(скотарські)

Скотар пішов на зіля,

Скотар пішов на зіля,

Бо нись свята неділя…

Жниварські, сінокісні

Ми нивоньку обжали

Ми нивоньку обжали,

В снопоньки пов’язали…

Коли косарі косили збіжжя , то їм було не до співів, бо чоловіча робота фізична важка, а коли жінки сушили сіно, то латкали.

Скосили ж ми зарання

Скосили ж ми зарання,

Заріжте нам барана…

Латканки до страв: до капусти, меду, перцю, каші з молоком.

Ясенець капуста, ясенець,

Ясенець капуста, ясенець,

Бо її сік молодець …

***

Ой то рисова каша,

Ой то рисова каша,

То душейка наша…



Яку ж душевну насолоду незвичайність і виразність можна було почути у співі цих жінок. Василь Федько член Української Асоціації письменників, був приємно вражений , бо вже давно, ще в дитинстві чув цей спів, оскільки сам виходець з бойківського краю. Андрій Рой з Хмельниччини, який теж був присутнім сказав, що чув раніше латкання, але не знав, що то таке. Цікаво, бо чисто народне, а не «попса» та трапляються дуже незвичайні, іноді навіть незрозумілі, слова.

Після урочистостей всі щиро привітали гучними оплесками тих, хто виступав, та кожен з присутніх окремо перекинувся словами вдячності здивування, та внутрішньої насолоди від почутого та представленого перед ними, з Петром Андрійовичем.

Іванна Федько

Безвихідь слова

заучені замучені слова.

терзають душу

вислизуючи з язика, 

все ллють отруту

на лицемірство і дволикість.

не ждуть розради,

показуючи дикість,

і усвідомлюють, що час розплати

за все те сказане 

й давно забуте

але прив'язане,

в кайданах скуте.

«Дєдю, чуєте, то вже чєс віходити до колії» («Камінний Хрест» В. Стефаник)

Проблема, яка турбує багатьох 

     Проблема еміграції завжди була і зараз залишається актуальною для людства. Вона буває добровільною і вимушеною. Яскраво виразив тему еміграції Василь Стефаник у новелі "Камінний хрест". Люди виїжджають за кордон з різних причин: найчастіше у пошуках роботи, для того щоб забезпечити сім’ю, дати своїй дитині хорошу і якісну освіту, дехто виїжджає через політичні погляди або з метою розширити бізнес. До причин еміграції також належать труднощі або неможливість отримати (або продовжити) навчання, реалізувати свій творчий потенціал.
     На залізничних коліях кожного дня у напрямку незвіданих земель рухаються поїзди, на перонах і вокзалах юрмляться сотні, тисячі людей з неймовірно важкими багажними сумками і їдуть не знаючи, що на них чекає там за вікном потяга. Експертам важко назвати точну цифру щорічного виїзду з України, однак вона коливається в межах 1,5-7 млн. ​​осіб. У Міжнародній організації з міграції називають цифру в 2,5 млн. чоловік. Українці зазвичай виїжджають до Чехії, Італії, Іспанії, Росії, Польщі. Молоде покоління мігрує для того, щоб отримати освіту, але потім «ніхто не хоче повертатись із балу на корабель». Ніхто не повертається щоб підняти з колін свою Україну, бо не бачить в ній перспективи.
      Українська діаспора розсіяна по всьому світу, вона – могутній етнографічний кущ, котрий живиться культурою своєї Батьківщини береже її традиції, звичаї та обряди.
      Нещодавно познайомилась з досить цікавим чоловіком, який охоче розповів мені про подорожі та важкі заробітки за кордоном. В Італії, чужій і далекій країні, незважаючи на всі перспективи, які відкривала перед ним вища освіта, яку він здобув там, давали йому можливість отримати престижну роботу та працевлаштуватись, але з особистих поглядів він обрав шлях назад на рідну землю. Усвідомлюючи те, що зараз в Україні не так легко знайти роботу за фахом, він ризикнув. З великим трудом влаштувався на роботу і намагається принести користь своїй державі. Шкода, але таких ентузіастів небагато і з кожним роком їх стає все менше. Найбільше від цих всіх від’їздів приїздів страждають діти маленькі, великі немає різниці просто вони майже не бачать своїх батьків їх виховують бабусі і дідусі, або зовсім посторонні люди, яких знають батьки. Страждають обидві сторони – батьки, бо не бачать перших кроків у майбутнє і діти яким бракує материнської ласки і батьківського доброго слова. Ці діти самі себе виховують і хто там знає, де і що вони роблять, адже вони залишені зради їхнього ж «блага» Але життя змушує робити радикальні, іноді не до кінця обдумані вчинки сподіваючись, що все на краще. Найбільші українські діаспори знаходяться в Канаді, Росії, США та Казахстані. Якби повернути їх додому то держава б процвітала і не було б такого безпорядку який ми спостерігаємо зараз.

хайку і танка (японська...китайська) поезія

Часом хочеться

чогось незвичайного, 

а іноді просто справжньго

та бракує, все просто -

ілюзія.

***

Весняну казку

цвіт яблуні

подарував мені.

***

Ти інсургент 

Борець в війні

Повстанець ти чи ні?

     ***

будь просто собою

не бійся змін,

бо кожен, хто любить ,

той серце не зрадить

і навіки твій він.

***

Солодкі амурні слова,

зводять з розуму,

розпалюють вогнище

забирають в полон,

хто потрапить у пастку ще?

Презентація нової книги


17 КВІТНЯ 2013р в 16,30 у Львові по вул Коперніка , 40а в приміщенні Обласної організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури відбудеться презентація нової книги відомого етнографа і фольклориста Петра Зборовського та єтномузикознавця Ірини Федун "Бойківські Латканки".

Паралельно відбудеться фотовиставка святкування в наш час давніх народних традицій Туркіщини (Різдва , св. Андрія та Івана Купала)

Це не перша наукова праця нашого земляка по цій темі. Петро Андрійович захоплювався збором весільних латканок, розуміючи, що це скарб зі скарбів усної народної творчості. Невтомна творча праця увінчалася успіхом. Вчена рада інституту мистецтвознавства, етнографії і фольклору ім. Максима Рильського визнала дослідження Петра Зборовського найкращим фольклорним виданням в Україні. Книга «Бойківські весільні латканки» була представлена на здобуття Державної премії ім. П.Чубинського, у 2006 році Петро Андрійович став її лауреатом. У цій праці представлено старовинні зразки весільної традиції, зафіксовані у с. Нижня Яблунька, а також в інших населених пунктах.

П. Зборовський – автор низки ґрунтовних праць та багатьох розвідок. Особливої уваги заслуговує фундаментальна праця “Таланти Турківщини: Довідник визначних людей краю”, “Топоніміка Турківщини”, монографія “Бойківський мій краю”.

Багатоманітність наукових зацікавлень П. Зборовського гідна подиву. Етнографія, топоніміка, музичний фольклор – усе це його стихія. А ще п. Зборовський – неперевершений оповідач. Навіть не віриться, що людина може знати стільки легенд про рідний край і так проникливо і майстерно доносити їх до слухача.

Довідка:

Пісні-формули латканки - повільні, протяжні, як поховальні голосіння, оскільки це пісні-молитви, які, як припускають, існують уже багато тисячоліть і у весільному ритуалі виконують також замовляльну функцію. Музикознавець і фольклорист В. Гошовський стверджує, що етимологічно слово "ладкання" походить від "давньоукраїнського "ладънъ" - рівний, гарний, давньоруське та давньоукраїнське "лада" - чоловік і дружина", а також, що термін "ладкання" не є розповсюджений по всій етнографічній території України, і навіть у тих районах, де існують весільні пісні типу "ладканок".

Музикознавець А.Іваницький припускає: "Те, що зараз виглядає у ладканні як конструктивні деталі, виникло у згоді з магічним ритуалом. Позасмисловий заспів та експозиційний повтор були не "винахідництвом", а вимогою спілкування з духами та проголошенням магічної формули в діалогу: жриця (жрець) - рід (плем'я)". Тому можна припустити, що роль, яку виконують свашки, ладкаючи, у весільному обряді бойків є ремінісценцією своєрідної жрецької функції, що дійшла до сьогодення із прадавнини.

За визначенням Р Кирчіва, назва "ладкання" вживалася і була поширена в селах гуцульсько-бойківського (західна частина Надвірнянського і Рахівського районів) та гуцульсько-покутського (північна смуга Надвірнянського, Косівського і Вижницького районів) пограниччя, а для більшої частини Гуцульщини не була відомою. Побутування цього терміна на території закарпатської Лемківщини та Бойківщини підтверджують польові спостереження . Латканки у бойківсько-закарпатському весіллі виконують виключно свашки, так само як і в бойків Львівщини, тоді як на Гуцульщині їх могли співати усі, а в деяких випадках - лише чоловіки.

Таїса Леньо

Трішечки про себе

        Ніколи не була гордою. Незаю добре це чи погано. Виросла у хорошій сім'ї, хоч не заможній, зате веселій, в домі, де назавжди вирував спокій оскільки за мною народились ще два брати і сестра) я дуже сильно іх люблю і не відчуваю якоїсь вивищеності лише через те, що я найстарша. Вони мої друзі моя маленька опора в житті. І звичайно мама і тато, які хвилювались і хвилюються за кожен мій крок. Іноді в мене з'являється відчуття, що вони бояться відпустити мене у доросле і самостійне життя, хоча й розуміють, що я вже не така маленька.
        Тож коли я приїхала на навчання і поселилась в гуртожиток мені було зовсім звично знаходитися в цьому вулику вічногудучих бджіл, хоча не кожного тут можна назвати трудящою бджолою, зате всі мають якийсь певний авторитет мені його заслужити вдається дуже важко , бо живу я не у своїй тарілці. Але коли я приїжджаю додому, то все змінюється, я стаю розкутішою відвертішою я маю, що сказати і маю про що розказати. Коли заходжу у завжди відчинені переді мною двері мене зустрічає маленький братик із широко розпростертими ручками, обіймає і говорить говорить, говорить що скучив, і коли збираюсь назад не хоче відпускати мене, але куди подінешся обов'язо кличе і він стоячи на порозі махає мені "па-па" своєю маленькою ручкою і каже: "Скучиш - приїдеш" і ще не розуміє, що я вже сумую ще не поїхавши)

не просто так)

http://youtu.be/U7g1Q4TAktk

Футбол вперше) стадіон "Україна"

      Ніколи не цікавилась футболом, але сьогодні особливий день. Подруга, що отримала квитки на матч Карпати-Шахтар, не відомо від кого, запропонувала піти розом з нею. Рішення було спонтанне, я навіть не осмилюючи всієї ситуації дуже швидко погодилась. Гра була дійсно захоплюючою ніколи не думала, що футбол це так круто. Мені було якось байдуже хто виграє, головне це атмосфера яка була на трибунах. Третій сектор і початок гри все це так захоплююче, що просто немає слів, їх просто бракує для того, щоб висловити своє захоплення. А як енергійно підтримували свою команду львівські вболівальники, коли вони почали вигукувати різні кричалки, здавалося сектор вибухнув жаром вулкану з зелоно-білою лавою і круговерть "маленькими вертольотиками" - шарфами що були неодмінними атрибутами кожного вболівальника.

       Хоч як сильно намагалися вибороти перемогу "львівські зелені леви" гра завершилась з рахунком 2:1 на користь донецької команди.Незважаючи на всі намагання вболівальників закидати команду суперників сніжками.

н

Думки

Завжди шукаю відповіді на прості питання
Коли знаходжу, то вбива мене вагання,
Не сподіваюсь ні на що у світі,
Лише на Бога, бо треба якось жити
Хвилююсь часто за дрібниці різні,
За вчинки зухвалі і грізні.
І переконую себе у тому,
Що все мине, коли прийду додому.
Поставлю чайник хай кипить
Допоки моє серце спить.
Допоки все на світі спочиває
Й мене немає уже давно немає.
Я блукаю. Мені потрібен спокій
Життя минає і його сенс глибокий,
Невартий поруху руки,
Коли даремні так твої думки.

не хочу...

Не хочу жити
Все втратило сенс.
Краще забути й згоріти
В пекельному полум'ї
зоряних меж.
Забула як радіти
Усьому, що довкола є.
Хіба можна так сильно хотіти
Забути саму себе?
Біль нестерпний серце мучить
І слів немає ні для кого,
Ніхто не скучить
Навіть якщо пропаду надовго.
Одна надія -
Віра у те, що все мине;
Тихо вітер повіяв
Він скоро й мене віднесе.
Відчуваю нестерпну слабкість
Душевну й тілесну теж
Отруту людську і звабність
Кидаюсь між двох вогнів
Немає виходу, а все ж
Життя нам дане лише раз
Прожити треба гідно
Без перебільшень і прекрас
Ти справді станеш вільним.
Або залишишся невільником
Давно забутих мрій
Заживо відчуєш ти себе покійником
Загублений у ярості земених препетій
Не хочу жити,
Бо немає долі
Не хочу сильно так терпіти,
Коли на рану сплять солі.
Коли за горло душать,
Що стане сил,
Скоритись теж примусять
Тому, хто плум'яні замки звів.
Лиш сильнний духом, серцем чистий,
Хто знає вчинкам і любові ціну
Не гляне на думки, й на те що там казали інші
А я ніколи вірити не кину.

НЕ ВСЕ ТАК ПРОСТО

   Чому люди ховаються під вигаданою реальністю, невже  вони не розуміють, що віртуальний світ несправжній, і неможливо виразити свої почуття чи емоції поставивши смайлик. Життя - не віртуальність, коли ти бачиш, то бачиш справжність, можеш відчути почуття, заглянути в очі, і зайвий раз переконатися в тому, що тобі вірять і тоді віриш і ти. У реальності немає меж, вона простора широка і є де розправити крила своєї мрійної душі, особливо для тих, хто мислить масштабно.....

ХоДіМо!

Ходімо до мрії до щастя,
Ходімо разом до причастя,
Ходімо щасливі й багаті,
Ходімо здорові і раді,
Ходімо голодні і бідні,
Ходімо скорботні і ті, що у злиднях
Ходімо завжди до мети
 Ходімо усі ми туди.
Ходімо! навіть якщо не дійдемо
        ХОДІМО! 

МОВА

Мово рідна! так дзвінко лунає твій спів
Його не згасити нікому впродовж багатьох віків.
Рідна мова, то пісня ота колискова
Та, що в дитинстві матуся співала,
І нею так ніжно навчала:
Мова, як небо як зорі
Вона мов хмари оті пурпурові.
Мова, то сонце яскраве.
Мова, то вічність нержава.
Вона для кожного щастя і доля
І всюди жаданая воля.
Мова - це пісня, що лине зорею в світи
Мова до якої нам так солодко йти
Мова як жито у полі і сонце в блакиті.
Такої як ти немає у цілому світі!

де ти моя любове?

Тебе немає поруч,
А значить у житті моєму теж.
І залишився тільки спогад
Про щастя, яке немає меж.

У серці вже ні смутку, ні печалі
Немає болю і жалю.
І почуття відносить в далі.
Вже не люблю, вже не люблю.

Давно забрала осінь
Задуму свою вічно молоду,
Але тебе немає досі,
І котяться сльозинки на вітру.

Зима минула швидко
Весно приходить знову,
А я все жду тебе не видко,
Де ж ти моя любове?

Мій ти, найкращий друг,

Рятуєш від усіх недуг,
Захищаєш і не даєш упасти
Мені, в глибини мороку й пропасти.
У серці ти завжди зі мною,
І хоч нема ніде спокою,
Ти знаєш вихід

І мене ведеш по- тихи.
Мій найрідніший брате,
З тобою у руках завжди будем тримати,
Шматочок щастя, єдності, братерства,
І тої дружби, що не купити і за цента.
Ти ніколи-ніколи мене не зрадиш
На чужий бік не станеш

Найчистіша і рідна душа
Для нас все життя, а може й вічність ціла.
Ти допомагаєш мені жити
Й дорогу в майбутнє творити,
Коли ти мовчиш і я мовчу
Я з тобою теж мовчанням говорю.
Ти розумієш все без слів
Хай буде так як ти б хотів,
Бо лиш для тебе все на світі
Але ще можна трохи неба прихилити)


**Для тебе мій рідний братику))) мій накращий друже***)))

усе лише для тебе))))

ШКОЛА НА СЕМИ ВІТРАХ

  Минають роки та у селі Либохора  вирує життя. Молодь, а особливо школярі давно мріють про таку ще далеку недосяжну для них нову школу, бо стара,  вже зовсім в аварійному стані, і для того щоб якось діти могли вчитися батьки та вчителі стараються з усіх боків якось підперти її, бо ситуація зовсім критична  і може перерости не дай Боже в трагічну. Такої школи як у селі Либохора немає  ніде її історія овіяна  столітніми вітрами.

   На початку ХХ ст. в Либохірську двокласну школу прибуло подружжя молодих вчителів – Микола та Петранеля Ковальські. Вони наполегливо прищеплювали дітям любов до рідного краю та до минувшини славного козацького війська.  До 1939 року у селі діяла початкова школа у приміщенні яке збудоване ще у 1818 році, а у 1944 році  силами громади збудовано поряд так званої старої школи нове приміщення школи і на відстані чотирьох  кілометрів в кінці села введена початкова школа. Обидва приміщення належали братам Олесю та Мар’яну Міньковичам, які емігрували за кордон. Довоєнна школа за словами людей поважного віку була зовсім не така як зараз, тоді територія села знаходилася під владою Польщі і до школи діти  ходили не з великим бажанням.  Навчання велося у чотирьох класах, у третьому класі навчання тривало два роки, а в четвертому – три. Вивчали лише найважливіші дисципліни: рахунки, письмо та польську мову, за невеликий термін навчання учні непогано володіли мовою іншої держави. Але у тодішні роки діти не навчались у школі призначений термін, бо доводилося працювати на землі.

   У 1947 році введено семирічку, середня школа функціонувала  у 1956-1966 роках, а починаючи  з 1967-2002 роки була основною,  а потім знову була  реорганізована в середню , через велику кількість учнів, які прагнули здобувати повну середню освіту, зусиллями  батьків та громадськості при сприянні відділу освіти. Словом, школа пережила всенародні біди – війну, голод, репресії,але вистояла.  Якби стіни вміли говорити, то розказали б усе на світі,усю правду про недолю і боротьбу народу за свою рідну землю терміном майже в два століття.

 Випускник цієї школи  Товкан Микола став першим студентом, який здобув юридичну освіту та працював у Польщі.

   За спогадами Павліш Тамари Степанівни, учительки молодших класів, яка пропрацювала у цій школі майже півстоліття, у 60х роках тут можна було отримати фахові знання, тобто отримати професію тракториста та лісника.

Школа з роками не зазнала змін, яка була раніше така  й залишилася сьогодні, хіба що придбала більше ран на свої і так розколоті стіни. 

   Тепер у школі навчаються 286 учнів, а на філії, яка знаходиться на відстані чотирьох кілометрів навчається 92 учні. Навчання двохзмінне, класні кімнати не відповідають санітарним вимогам. Класи переповнені, за одними і тими самими партами навчаються діти різних вікових категорій. Відсутній спортзал, уроки фізичного виховання в основному проводяться на спортивному майданчику школи, а під час несприятливих погодних умов постійно у класах. Ще одна не менш важлива проблема (не зважаючи, що надворі ХХІ століття і весь світ поглинула глобальна мережа, і зараз ніхто не може уявити свого життя без режиму online) відсутність Інтернету, через це, ті хто бажає пройти зовнішнє незалежне оцінювання не мають можливості зареєструватися.

   Про цю школу вже де тільки не чули, багато звернень писаних роками громадою села та дирекцією школи до різних інстанцій районного, обласного та державного рівнів, у питанні будівництва нової школи не прослідковується значного прогресу.

  Якби ж то з обіцянок чиновників і мрій кожної маленької родини будувалася  нова школа.

Лицемір, негідник,

Мій ворог злий,

Ти вже давно невільник.

Своїх підколів, ти лихий.

Я так довго тебе терплю

Та знаєш: усьому приходить кінець.

Я тебе не поважаю і не люблю,

Не думай, що ти усьго знавець.

Я зовсім не серджусь,

Мовчу, бо немає про що говорити,

З останніх сил держусь

Щоб не сказати тобі та пішов ти ...

Львів, чому ти мене не любиш?

   Ось і знову потрібно повертатися у місто величі, краси, історії - місто лева. Воно вже так близько… за вікном минаю сотні кілометрів, тисячі будинків, але розумію, так треба. Обов’язок і мрія кличуть і манять мене за собою і я йду, як вірний раб,який проданий і відданий своєму пану всім своїм єством.

   Львів, ти не любиш мене!!! Від самого початку ти не прийняв мене і я зрозуміла, що за місце у твоїх розкішних історичних просторах, на твоїх вулицях мені доведеться боротися, або здатися, але я не з тих, хто так швидко зневірюється і відмовляється від своїх бажань. Тут я вільна у всіх сенсах цього слова, але й невільниця всіх своїх комплексів, недоліків, іноді здається, що в мене їх занадто багато так, що боюсь навіть ворухнутися неправильно.

 Львів, чому ти хоча б на хвилиночку не хочеш мені піддатися? Чому закриваєш пере до мною свої двері, не впускаєш у ритм свого шумного і рухливого життя? Сподіваюсь ти звикнеш до мене, а я до тебе, зрештою нам разом бути ще довгих чотири з половиною роки тож давай станемо друзями.)))

На краєчкку світу,
Де немає квітів,
Гуляє довіку
Безмежність зимових краєвидів.
Інієм синім
Чистим, як прозорий кришталь
Стоять у задумі невинній
Ялинки закутані в сніжну вуаль.

Хай благодать маленького Ісуса зійде на кожного із нас

З неба зірка засвітила,

Вже зійшла золота

Про Бога, про Христа,

Всім возвістила.

  Січень – скільки радості і позитиву він вносить у наше буденне сіре життя. Саме зараз  починається найкращий зимовий період – святкування.

  Вже за кілька днів після Нового року, ми сядемо за багатий святовечірній стіл зі смачною кутею та дванадцятьма стравами, пам’ятаючи про всі предковічні традиції цього магічного вечора, та загадаємо найзаповітніше бажання у Різдвяну ніч.   У ці святкові дні в кожну оселю завітає вертеп чи коляда, прославляючи новонародженого Ісусика, та бажаючи кожному господарю веселих свят і  довголіття. 

   Постараймося в Новому році бути кращими ніж у минулому, стати добрішими і чуйнішими до своїх ближніх, не будьмо байдужими до чужого горя та чужих втрат, і тоді  ніхто не почуватиметься самотнім у цьому великому і широкому світі. Приділяймо рідним більше уваги, бо саме вони найбільше потребують її від нас, не відштовхуймо їх, бо ніхто і ніколи не знає, що принесе завтрашній день.

Хай у кожному серденьку

Палає вогничок надії,

І тихо-тихо, помаленьку

Здійснюються заповітні мрії.

А благодать маленького Ісуса

Зійде на кожного із нас,

І Божа ласка зігріва теплом

Усіх-усіх, весь час.

Хай Різдвяна ніч казкова

Подарує щастя

Зірка ясна пречудова

Світлом і добром воздасться,

Бо у грішний світ

Ангел з вісткою явився

 Розтопив у серцях лід

Христос народився!