Минають роки та у селі Либохора вирує життя. Молодь, а особливо школярі давно
мріють про таку ще далеку недосяжну для них нову школу, бо стара, вже зовсім в аварійному стані, і для того щоб якось
діти могли вчитися батьки та вчителі стараються з усіх боків якось підперти її,
бо ситуація зовсім критична і може
перерости не дай Боже в трагічну. Такої школи як у селі Либохора немає ніде її історія овіяна столітніми вітрами.
На початку ХХ ст. в Либохірську двокласну
школу прибуло подружжя молодих вчителів – Микола та Петранеля Ковальські. Вони
наполегливо прищеплювали дітям любов до рідного краю та до минувшини славного
козацького війська. До 1939 року у селі
діяла початкова школа у приміщенні яке збудоване ще у 1818 році, а у 1944
році силами громади збудовано поряд так
званої старої школи нове приміщення школи і на відстані чотирьох кілометрів в кінці села введена початкова
школа. Обидва приміщення належали братам Олесю та Мар’яну Міньковичам, які
емігрували за кордон. Довоєнна школа за словами людей поважного віку була
зовсім не така як зараз, тоді територія села знаходилася під владою Польщі і до
школи діти ходили не з великим бажанням.
Навчання велося у чотирьох класах, у
третьому класі навчання тривало два роки, а в четвертому – три. Вивчали лише
найважливіші дисципліни: рахунки, письмо та польську мову, за невеликий термін
навчання учні непогано володіли мовою іншої держави. Але у тодішні роки діти не
навчались у школі призначений термін, бо доводилося працювати на землі.
У 1947 році введено семирічку, середня школа
функціонувала у 1956-1966 роках, а
починаючи з 1967-2002 роки була основною,
а потім знову була реорганізована в середню , через велику
кількість учнів, які прагнули здобувати повну середню освіту, зусиллями батьків та громадськості при сприянні відділу
освіти. Словом, школа пережила всенародні біди – війну, голод, репресії,але
вистояла. Якби стіни вміли говорити, то
розказали б усе на світі,усю правду про недолю і боротьбу народу за свою рідну
землю терміном майже в два століття.
Випускник цієї школи Товкан Микола став першим студентом, який
здобув юридичну освіту та працював у Польщі.
За спогадами Павліш Тамари Степанівни,
учительки молодших класів, яка пропрацювала у цій школі майже півстоліття, у
60х роках тут можна було отримати фахові знання, тобто отримати професію
тракториста та лісника.
Школа з роками не
зазнала змін, яка була раніше така й
залишилася сьогодні, хіба що придбала більше ран на свої і так розколоті
стіни.
Тепер у школі навчаються 286 учнів, а на
філії, яка знаходиться на відстані чотирьох кілометрів навчається 92 учні.
Навчання двохзмінне, класні кімнати не відповідають санітарним вимогам. Класи
переповнені, за одними і тими самими партами навчаються діти різних вікових
категорій. Відсутній спортзал, уроки фізичного виховання в основному
проводяться на спортивному майданчику школи, а під час несприятливих погодних
умов постійно у класах. Ще одна не менш важлива проблема (не зважаючи, що
надворі ХХІ століття і весь світ поглинула глобальна мережа, і зараз ніхто не
може уявити свого життя без режиму online) відсутність Інтернету, через це, ті хто бажає
пройти зовнішнє незалежне оцінювання не мають можливості зареєструватися.
Про цю школу вже де тільки не чули, багато
звернень писаних роками громадою села та дирекцією школи до різних інстанцій
районного, обласного та державного рівнів, у питанні будівництва нової школи не
прослідковується значного прогресу.
Якби ж то з обіцянок чиновників і мрій кожної
маленької родини будувалася нова школа.
Немає коментарів:
Дописати коментар