Мій Шевченко

    Всім прекрасно відомо, що 2014 року у березні відбудеться святкування двохсотріччя з дня народження великого генія українського народу – Тараса Григоровича Шевченка. Хотілося б розпочати розповідь про мого Шевченка, словами українського письменника, поета, драматурга, фольклориста, етнографа Пантелеймона Куліша, який говорив, що творчість Кобзаря запалила те поетичне світило, при якім «стало видно по всій Україні, куди… кожен мусить простувати».

Тарас Шевченко був «немов великий факел з українського воску, що світиться найчистішим і найяснішим вогнем європейського поступу. Факел, що освітлює цілий новітній розвиток української літератури» (І. Франко). 

Ще із зовсім дитячих років я разом зі своїм на рік молодшим братиком, дізналася про Шевченка від тата і мами, які кожного вечора на ніч розповідали нам якусь казочку, історію чи читали напам’ять Шевченкові вірші.

Тече вода з-під явора

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина.

Пишається калинонька,

Явір молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють.

Або «Садок вишневий коло хати»:

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть.

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають, ідучи, дівчата,

А матері вечерять ждуть.

*http://snlib.at.ua/publ/1-1-0-304

І вже тоді у дитячій уяві вимальовувалися неперевершені картини тих чаруючих вічно цвітучих вишневих дерев, того соловейка, який співав під нашим вікном і ніби супроводжував своєю музикою прекрасний тембр татового голосу і серця, з якого лунали поетові вірші.

Ми з братом хоч іще маленькі, але вже добре розуміли, що таке жити в селі, бо тут народились. 

Змалечку знаємо весь сільський робітничий інвентар, і що у полі без пісні: веселої, жартівливої ніколи не обходиться ніяка робота. І тут ми в один голос просили маму заспівати нам якусь пісеньку…

Говорячи словами Івана Франка, «увесь той, так сказати, сік українських пісень народних… перетворений на кипучу кров самого Шевченка, закрашений сильно його індивідуальністю».**

Найкраще пам`ятаю вірш «Мені тринадцятий минало…» . Тато і досі його повторює, а ми і досі слухаємо. Не знаю чому, але як для тата, так і для мене у цьому вірші є щось особливе. 

Мені тринадцятий минало. 

Я пас ягнята за селом. 

Чи то так сонечко сіяло, 

Чи так мені чого було? 

Мені так любо, любо стало, 

Неначе в бога …… 

Уже прокликали до паю, 

А я собі у бур'яні 

Молюся богу… І не знаю, 

Чого маленькому мені 

Тойді так приязно молилось, 

Чого так весело було? 

Господнє небо, і село, 

Ягня, здається, веселилось! 

І сонце гріло, не пекло!...

Можливо, батько згадує своє дитинство, бо ріс без мами, а я відчуваю неповноту через брак бабусі і дідуся, яких в мене ніколи не було. Та все не так вже й погано, бо далі:

**www.i-franko.name/uk/HistLit/1889/PerebendjaPreface/Vysnovky.html‎

Неначе сонце засіяло, 

Неначе все на світі стало 

Моє… лани, гаї, сади!. 

І ми, жартуючи, погнали 

Чужі ягнята до води…

А от коли мені виповнилось сім років, тато взяв мене ще тоді за тендітну маленьку ручку і повів до школи на свято Першого вересня. Пам*ятаю як перша вчителька розповідала нам про цікаві науки, які ми вивчатимемо у школі, про великих людей, серед яких Шевченка назвала першим. А потім у кінці першого класу ми докладніше знайомились з життям і творчістю великого українського поета.

Шкільне життя понесло мене у вир роздумів, фантазій, несподіванок, та розуміння того, що в цьому світі є справді важливим, а що просто буденність, рутинна, набридлива, сіра.

Предмет найбільше обожнюваний мною у школі – українська література, просто засипана правдою Шевченка.

Уявити тільки, яку величезну спадщину залишив нам Кобзар. До глибини душі просякнутою недолею та славою України, красою і величчю дніпровських схилів. «Реве та стогне Дніпр широкий», «Заповіт», «Гайдамаки» , «Розрита могила», «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», «Наймичка», «Сон». Цей список можна продовжувати вічність, бо праця поета незнищенна і буде прославлена в віках. 

У школі мене найбільше вражали вірші про дівчат-покриток, які вірно і щиро покохали, та не тих людей, але попри ганьбу і вигнання з дому вони залишались матерями, а поет поклонявся материнству, в контексті народної моралі можна зрозуміти його позицію. Найяскравіше ця тема розкрита у поемі «Катерина». Також Шевченко засуджував в якійсь мірі батьків тих дівчат, бо ж хоч би яка не була та дівчина, вона все одно їхня дитина. І хоч як не прикро швидка смерть знедолених неминуча.

Писав він і про неможливе кохання козачки і козака у баладі «Причинна». На прикладі неї переконуюся, що Шевченко органічно ввібрав образне мислення свого народу. Слушно про це писала Михайлина Коцюбинська: «Шевченкові художні взаємини з народною піснею… весь час будуються на переплетенні , на взаємодії двох тенденцій. З одного боку – максимальне наближення до стихії, духу народної пісні, з другого – постійне прагнення до її перетворення, переосмислення, підкорення своїм індивідуальним художнім завданням. Мовби працює потужний генератор для переробки поетичної енергії фольклору. Ці дві тенденції не є полярними, як може здатися на перший погляд. Навпаки – вони взаємозалежні. Органічне злиття з духом народної пісні дає право поводитися з нею як справжній господар, почуватися в її стихії як вдома». ***

На панщині пшеницю жала, 

Втомилася; не спочивать 

Пішла в снопи, пошкандибала 

Івана сина годувать. 

Важкою була доля жінок-кріпачок,матерів, які всупереч усьому мусили іти відробляти панщину самі чи з маленькою дитиною на руках. 

Воно сповитеє кричало 

У холодочку за снопом. 

Розповила, нагодувала, 

Попестила; і ніби сном, 

Над сином сидя, задрімала. 

У снах бачили щасливу вільну долю своїх дітей, де вони самі собі пани на вільній Україні, на своєму полі, мають свій хліб.

                                                             І сниться їй той син Іван 

І уродливий, і багатий, 

Не одинокий, а жонатий 

На вольній, бачиться, бо й сам 

Уже не панський, а на волі; 

Та на своїм веселім полі 

Свою таки пшеницю жнуть, 

А діточки обід несуть. 

Дуже шкода, що сон – це лише ілюзія бажаної дійсності, де все на світі можливе, і все омріяне здійснюється. Бо кожен день ми лягаємо спати з думкою, що завтра все обов’язково зміниться на краще. Але ж завтра не існує, є лише сьогодні, бо коли ти прокинешся буде новий день і не факт, що він буде іншим ніж той, що вже минув.

І усміхнулася небога, 

Проснулася — нема нічого... 

На сина глянула, взяла, 

Його тихенько сповила 

Та, щоб дожать до ланового, 

Ще копу дожинать пішла. 

***diplomna5.com/ref-82623/

Я щиро вдячна тим людям, які навчили мене цінувати всеукраїнські надбання, цінувати свою державу, бути патріоткою до кінця 

Я щиро захоплююся високим образом Кобзаря, його громадянською принциповістю і моральною чистотою, почуттям соціальної та національної справедливості, відданістю правді і свободі. 

СПАСИБІ КОБЗАРЮ, ЩО ТИ З ДИТИНСТВА Є В МОЄМУ ЖИТТІ!

Жыве Беларусь

Для того щоб відволіктись від буденних проблем, прийшовши додому після важкого робочого дня (який мав собою на меті навантажувальну розумову працю) всім хочеться простого відпочинку. Зазвичай більша частина людей вмикає телевізор та перемикає канали у пошуку якогось фільму, а хтось ходить на вистави до театру чи на фільм до кінотеатру.


Та тепер з’явилася нова можливість прогулятися, а за одно переглянути хороші старі фільми. Зараз створено багато молодіжних організацій, які прагнуть щось робити для себе та для суспільства. Ці організації створені з метою зайняти якоюсь корисню роботою непрацевлаштовну молодь, бо ж держава не взмозі забезпечити всіх роботою, от вони й намагаться себе якось розвивати та й взагалі робити щось добре для оточуючих. Організації дають можливість отримати багато досвіду у спілкуванні з людьми, цікаві подорожі пов’язані з громадськими проектами. Завдяки майстерням можна об’їздити півсвіту.


У рамках програми "Молодіжний кіноклуб" Молодіжного націоналістичного конгресу та Львівського національного університету ім. Івана Франка за підтримки ГО "Небайдужі" та Зарваницької громадської ініціативи 17 жовтня 2013 року о 19-00 в приміщенні Центру культури та дозвілля Львівського національного університету ім. Івана Франка відбулася презентація фільму «Жыве Беларусь». Де показали актуальні проблеми минулого і теперішнього життя молодих юнаків, які не хочуть іти в армію через ганебне нелюдське ставлення до них старших по званню.

«Жыве́ Белару́сь» — польський художній фільм, знятий режисером Кшиштофом Лукашевичем. Прем'єра фільму відбулася 22 травня 2012 року на 65-му Каннському кінофестивалі. Дистрибуцією фільму в Польщі займається польська компанія Kino Świat світової дистрибуцією — італійська Intramovies. У кінотеатрах Білорусі фільм не демонструвався. За словами творців, фільм присвячений реальним подіям в сучасній Білорусі, зокрема політичному режиму президента Олександра Лукашенка.


Молодіжний кіноклуб показав його з метою звернути увагу молодого покоління на колишній тоталітарний армійський режим. Немає сумнівів, що цей фільм якоюсь мірою має свій вплив на студентську аудиторію, та й не лише на студентську, а ще й на тих, хто приєднався до спільного перегляду. Коли армійські «діди» мордують «зеленого духа» до втрати свідомості, коли ти не в силі відстоювати власні права, і такого поняття як людська солідарність у солдатському середовищі, здається просто не існує, то на людину зі слабкими нервами це діятиме вкрай не сприятливо.


Деякі фільми вчать жити, а деякі призначені для розрядки тобто служать лише для простого споглядання без ніяких переживань та думок за головного героя. Ще є фільми психологічного спрямування, де глядач разом з персонажем співпереживає. Після перегляду таких фільмів світогляд людини змінюється, хочеться і собі зробити щось геніальне, скажемо так, «врятувати світ». Фільм «Жыве Беларусь» є трошки пережитком минулого в Україні, але не треба заперечувати того факту, що події відтворені у ньому мали місце і на теренах нашої держави. Події у фільмі відбуваються з 2009 по 2010 рік у Білорусі. Головний герой фільму — 23-річний білоруський рокер Мирон Захарко. Він не цікавиться політичною ситуацією в країні. Через серцеву недостатність та інші захворювання, отримані ймовірно в результаті впливу наслідків чорнобильської катастрофи, військова комісія дає йому відстрочку від армії. Дівчина Мирона Віра, на відміну від нього, є прихильницею білоруської опозиції.

Потай Захарко спілкується з Вірою, розповідаючи їй про своє життя в армії, а вона, користуючись отриманою від Мирона інформацією, веде блог від імені анонімного солдата у вигляді щоденника. Він набуває великої популярності. Напередодні приїзду тележурналістів командування частини вимагає, щоб Мирон дав їм інтерв'ю, сказавши, що вів блог з почуття помсти за те, що його забрали в армію, але тепер кається в цьому. Мирона знову відвозять на гаупвахту, де «діди» його жорстоко б'ють і знущаються над ним

Після тривалої втечі хлопець втрачає свідомість. Він переживає інсульт, його комісують з армії. Фільм закінчується тим, що Мирон опиняється серед затриманих міліцією учасників акції протесту проти новообраного президента.

Фільм надихає боротися до останнього подиху, за свої права та ідею, якщо вона не суперечить законодавству. До останнього моменту свято вірити, що все неможливе стає можливим, якщо сильно прагнути і впевненими, розважливими і обдумати кроками цілеспрямовано іти до омріяної мети.