Дух волі не вмре повік

Пролітають невпинно роки і минає життя. Залишається тільки пам’ять про минуле, яке має іноді непередбачувану звичку повертатися і ставати сучасним. Недарма ж говорять: все нове це добре забуте старе. Хоча нове сьогодення таке ж майже невтішне як і далеке старе. Радянське минуле зараз дає відповіді на неадекватні процеси у системі влади та суспільстві.

Нещодавно мені вдалось поспілкуватись з цікавою і розумною людиною, мешканкою чудового бойківського села Либохора, якій вже далеко поза вісімдесят, Марією Товкан. Вона розповіла мені про те, як непросто діялось в давнину нашим мудрим тепер вже дідусям та бабусям, а тоді ще зовсім молодим та спраглим до роботи та волі патріотам власної держави.

Народилася пані Марія в звичайнісінькій сім’ї простих селян. Батька свого не пам’ятає, бо він помер коли їй було всього лише один рік. А найдорожчу в світі людину – рідну матір, не змогла провести в останню дорогу, оскільки відбувала покарання у Сибірі.

У важкі радянські часи люди самі видавали та зводили наклепи одні на одних. Буцім то ті, хто допомагав бандерівцям зрадники і не мають права спокійно жити на своїй Богом даній землі. Рускі зумисне ще й приплачували їм за те. Це було як бізнес, та от тільки товар живий. Напевно, тому було так багато засланих.

Хто ж такі були ті бандерівці? Відповідь проста й очевидна. Бандерівці — звичайні люди які хотіли бачити Україну вільною. Члени революційної Організації Українських Націоналістів , яку очолював Степан Бандера. Останнім часом, загально вживана, популярна назва всіх, хто був на Майдані та тих, хто сьогодні захищає на кордонах рідну Україну від загарбників. Назва бандерівці особливо часто вживалася радянською пропагандою в негативному значенні, як синонім бандитизму. Так само і тепер наш старший брат вважає нас українців бандерівцями у значенні якихось розбійників та недоброзичливців. В уявленні росіян, бандерівці напівфашиський рух, який тероризує росіян, євреїв та представників інших національностей. Слово бандерівець вжито в повстанських піснях народного та літературного походження, наприклад: «Ми — хлопці-бандерівці зі зброєю в руках бороним рідну землю, живемо у лісах…».

Хтось сказав, що нібито допомагала бандерівцям, а якщо про це вже почули, то й мови не було, одразу вірили й розшукували. Переслідування тривало три місяці, але пані Марія не ховалась. А одного дня викликали до сільської ради там і заарештували. Урядники склали протокол, потім суд. Була засуджена до 25 років заслання. Покарання відбувала у Сибірі. Засуджених відправили в лагер. Там було багато надзвичайно розумних і грамотних людей, хоча були й такі що навіть не могли розписатись в якомусь документі.

Відбувала покарання шість з половиною років за це й час чого тільки не переробила, змушували працювати всюди, де тільки можна було. До роботи йшли разом і чоловіки й жінки. Працювали у пекарні, на кухні, та й до лісу виганяли, де всі дружно пиляли дерева, у люті морози. Хоча, коли мороз сягав десь сорока і вище градусів, тоді на роботу не виходили. Сиділи закриті в бараках. Весь час біля ув’язнених знаходились наглядачі. Там талановитий український народ складав вірші та все про неволю та про Україну неньку. Ось для прикладу ті, що згадала мила бабуся Марія.

Україно, Україно!

Ти наша мати.

Через тебе Україно

Мушу в Сибірі конати.

***

Сиділа в Сибірі,

В сибірській неволі.

Гадала, що з Сибіру

Не вийду ніколи.

А далі продовжила свою непросту історію. В’язниця була обгороджена високим цементним парканом, так що думки про втечу звідти навіть не виникало. Задумавшись на хвилинку, почала згадувати тих,хто був виселений. Софія Малетич, Роман Казибрід, Лука Мушин, Анна Сиплива, Данило Бринчак, Ірина Казибрід, Федір Мінькович - - їх вже давно немає серед нас, але є ще ті, що живуть і пам’ятають несправедливість та боротьбу, яка триває і по сьогодні, Анна Волосянська, Антоніна Казибрід, Федір Фатич. Забирали навіть цілими сім’ями з села були виселені родини Файкуна Павла та Товкана Івана.

Минув час і все змінилось. Всі країни які охоплював Радянський Союз мали свого представника, який слідкував за всім та клопотав за ув’язнених. Завдяки тим людям багато повернулось на рідну землю. А там вже хто куди.

На суді визнали невинною і зняли всі обвинувачення. Та від цього легше на серці не стало, бо ж стільки часу ні за що відбувала пані Марія на засланні. І вона така не одна була. Після звільнення повернулась до рідного дому і пішла працювати в колгосп. Життя почало налагоджуватись. А завершили ромову тим, що історія кружляє по замкненому колу. Все циклічно. Бандери йшли боротись за Україну, а москалі – за себе. Так і дотепер воюємо. Все як в тій пісні «Йшли діди на муки йдуть тепер й онуки».