Боротьба триває

Вертатись пізно.

Вже гра – як битва…

На зміну пісні 

Прийшла молитва… 

Ігор Павлюк 

Рівно рік тому, ми всі разом, великі і малі українці і україночки почали боротися за свою справжню незалежну українську державу. Ми обрали шлях демократії, яким впевнено крокуємо, на жаль, не без жертв. Революція Гідності триває. Вона відображається у кожному нашому вчинку, наших діях і рішеннях.

Відтак, напередодні цієї важливої дати я вирішила поцікавитись у різних людей, що змінилось за цей проміжок часу, а також, що робити аби не втратити те, що вже здобули.

Василь Гакавчин голова Турківської РДА: «Змінились насамперед люди і їхня свідомість. Та найголовніше ми перестали бути рабами, перестали боятися говорити і робити те, що хочемо. У нас є перспективи у майбутньому. Хоч зміни й болючі, бо відбуваються не так як ми хочемо адже досі триває війна на Сході і гинуть наші солдати. Та попри все, Україна живе і ні в якому разі не повинна втратити саму себе. Головне це не повертатись назад, особливо, коли ми уже пройшли половину шляху до бажаної мети».

Дмитро Добродомов український журналіст, політик: «Зміни вже є і ще будуть – це вже тренд життя. В нас ніщо не відбувається спонтанно. До Майдану Україна йшла кілька років, вона терпіла обурювалась і в один момент збагнула, що вже досить .

Суспільство змінилось приблизно на 30 %. Решта ж думають, що зробити наше становище кращим мають кілька політиків, яких вони вибрали на виборах. Народ заслуговує на таку владу, яку сам обирає. Та він повинен розуміти, що керуватись лише вимогами безсенсовно, бо це не призведе, до позитивних результатів у керуванні державою.

Дехто сприймає війну на Сході як щось неприємне, але разом з тим, щось таке, що не стосується конкретного його. Та є ті які чітко усвідомлюють свою громадянську позицію і тримаються за неї обома руками. Мета допомагати тим хлопцям, що перебувають на передовій у зоні АТО, об’єднує багатьох волонтерів, але це лише кожен тисячний. Нас повинно бути більше.

Переміни настільки будуть швидкими, наскільки свідомі українці готові до нових реформ, та що ладні зробити заради того аби жити у процвітаючій країні».

Катерина Глемба студентка: «Люди боролися за свободу. Якби не було Революції Гідності, то напевно через кілька років Україна, як держава вже не існувала б. Студенти недаремно мерзли на Майдані, вони показали всьому світові , що ми велика дружна і щира нація. Ми не вважаємо росіян ворогами, ми вважаємо ворогом їхню владу, яка налаштовує їх проти нас.

Зміни без сумніву відчутні, з одного боку Майдан виграв – режим Януковича повалено, а з іншого – програв тим, що багато людей загинули і ті, хто винен у скоєнні цих злочинів досі не покарані. Крим залишається окупованим і донині гинуть солдати за незалежність на Сході.

Тепер нам важливо не схибити і не оступитись, важливо бути пильними і послідовними у своїх поглядах і принципах.

Кожного року в цей день ми знову і знову приходитимемо на Майдан, щоб згадати всіх і все заради чого ми почали і досі продовжуємо Революцію Гідності. Адже для того, щоб жити краще, щоб мирним було небо над нашими головами, а наші діти усміхались і раділи кожному завтрашньому дню, світ треба починати міняти з себе!»

Ярослав Грицак: «Між поколінням Y та поколінням O»

Відомий історик і публіцист, український науковець, доктор історичних наук, а за сумісництвом викладач і професор Українського Католицького Університету – Ярослав Грицак, у Львівському палаці мистецтв, прочитав лекцію про покоління для всіх, хто прийшов його послухати. Вона відбулась у рамках проекту «Роби вибори». Історик не агітував нікого йти на парламентські вибори зауваживши на тому, що це свідомий вибір кожного.

Його метою було поговорити про покоління сучасне та покоління, яке вже пройшло свій етап розвитку. Історики дуже рідко користуються поняттям покоління, вони користуються такими поняттями як: клас, нація, держава. І тут тяжко, а іноді майже неможливо зрозуміти історію Європи, світу, а історію України тим паче, якщо говорити про покоління. Вони швидкозмінні, умовно кажучи, сто років – це зміна чотирьох поколінь.

Тільки тепер молодь прокидається – стає свідомою. Але тим не менше молоді люди – це перше покоління, яке не отримуватиме пенсій. Причиною цього буде постійна зміна роботи. В середньому впродовж життя людина мінятимете роботу 20-30 разів. Бо житиме від роботи до роботи, тобто від одного гаджета до іншого. Ярослав Грицак наголосив на тому, що теперішнє студентство – наймасовіше і найосвіченіше покоління, а також зробив акцент на тому, що ми покоління ІТ, тобто ті люди, які вміють користуватися новими технологіями та вдало застосовувати їх в особистих потребах. Як доказ до своїх слів подав приклад соціологічного дослідження, де було вказано, що станом на 2011 рік 96% дітей віком від 10 до 17 років вміють користуватися Інтернетом. 

Неможливо лишити поза увагою й те, що зараз майже всі затягнуті в соціальні мережі. Кордонів для спілкування в віртуальності не існує, тут можна знайти всіх і кожного. Професор також зауважив один маленький нюанс – в соціальних мережах важко втримати ієрархію, її тут практично немає. 

Пан Ярослав пояснив присутнім стосунки теперішнього покоління з їхніми батьками висловившись так: «Ми такі ж як і наші батьки і в майбутньому повторимо їх. Ми можемо доповнити те, що надбали вони, але кращими за них не станемо. Покоління наших батьків «робило себе» ми ж «шукаємо себе». А цінності які нам прищепили з дитинства не змінюються, вони формують наше життя.

Прогнози на майбутнє

Не так давно навпроти головного корпусу Львівського національного університету імені Івана Франка було встановлено великий стенд, на якому кожен охочий міг написати, якою він бачить нашу державу через 5 років. Аж до виборів інсталяція «кочувала» по різних місцях Львова.

Пропонуємо топ-10 передбачень

Україна через 5 років – це…

1. Сильна, вільна, могутня і незалежна держава.
2. Україна без війни.
3. Імперія.
4. Країна в якій немає корупції.
5. Коли всі розмовляють щирою українською мовою.
6. Країна з необмеженими можливостями і потужною економікою.
7. Історія в якій Україна виграла війну з російським агресором.
8. Духовна нація.
9. Країна щасливих людей.
10. Серце Європи.

Українська правда та onet

Якщо вводити у пошуку назви цих двох інформаційних ресурсів, то виглядатиме воно приблизно однаково. (на фото) та й коли відкривати сторінки, то є однакові рубрики. Сайти містять посилання на окремі розділи. Наповнення досить змістовне і вичерпне на обох інтернет-виданнях.

Сайт пропонує не лише новинну стрічку присвячену економіці, світському життю, та життю мешканців Варшави, тут можна знайти надзвичайно багато цікавинок, те що зазвичай і привертає увагу читача, це контент розважального характеру. Гороскопи, ігри, життя зірок телебачення, кіно і музики. Рубрики Dzisiaj, Polecamy, VoD bezpłatnie, Styl życia, Życie gwiazd чого тільки тут не знайдеш. Можна переглянути відео та з легкістю переходити за посиланнями на сторінку яка вас цікавить. Сайт досить читабельний. Тобто за коротенькими заголовками можна легенько дізнатись основну інформацію. Загалом сторінка onet.pl перенасичена різними фотоілюстраціями, що без сумніву іноді може збити з пантелику. Можна подумати, що це якийсь рекламний сайт, але в цьому є свій плюс , бо прочитавши заголовок і побачивши до нього якісну фотографію, можна вже не читати весь текст, бо все й так зрозуміло. Напевно, в цьому і є вся унікальність польського інтернет-видання.

«Українська правда» пише достовірно і актуально. Матеріали в основному публікуються українською мовою. На сайті передбачена можливість користування ресурсом в трьох мовних режимах (українська-російська-англійська). Видання працює у різноманітному руслі — політика, соціальні проблеми, економіка. Є постійно оновлювана стрічка новин, архів публікацій, блоги політиків, письменників, журналістів, спортсменів. Українську правду можуть читати люди різного віку. В ній регулярно публікуються журналістські розслідування Сергія Лещенка та Мустафи Найєма. Серед розмаїття статей не можливо знайти граматичних чи лексичних порушень, адже над інтернет-виданням працюють професіонали, які знають українську мову і вміють її застосувати на письмі. А якщо і трапляються певні помилки,то не значні і ті,які не впадають у вічі простому громадянину, а лише особам мовознавчої професії. Тут зображення не домінує над текстом.

Варто віднзначити, що дуже важливим для ЗМІ поширюватись у просторі Інтернету. Адже молодь, яка, практично, є пасивним читачем друкованих видань, може зробити це у соціальній мережі. Важливо і те, що можна скачати онлайн газету на комп'ютер і переглядати її сповна (у форматі. Pdf). Це свідчить про довіру своєму читачеві.

Читач «Української правди» завжди буде у курсі свіжих новин та ще й поглибить знання історії, завдяки проекту «Історична правда», почерпне необхідне із рубрики «Життя», дізнається останні події із сфери спорту, перегляне, як розвиваються світські персони у «Таблоїді», проведе весело час завдяки рубруці «Форум» тощо. Дане ЗМІ – не просто виробник великого масштабу новин( хоча і цей показник, безумовно, є дуже важливим), але й потужний комментатор, аналітик та публіцист всіх сфер суспільного життя. Підтвердженням такої унікальності є рубрики «Колонка автора», «Публікації», «Інтерв'ю», «Документи» (де читач може побачити офіційні законодавчі проекти, акти, а також прямі цитати вищих державних осіб). Читабельність «Української правди» задовольняє тих користувачів, які надають перевагу змістовним, актуальним публікаціям.

Читаймо більше, і переглядаймо тільки правдиві новини, бо саме вони творять наш світогляд. Особливо новини в інтернеті, які читає молодь – майбутнє великої країни, що зветься Україною.

Насильство в ЗМІ

Насильство в засобах масової інформації. Що це? І чи варто взагалі показувати насильницькі сцени на екранах телевізорів. Поглянемо на це різнобічно. Для початку наведемо кілька всім відомих прикладів.

За матеріалами NEWSru.com, Кореспондент.net згадаємо таку ситуацію.

9-літній хлопчик повісився, імітуючи страту Саддама

Інцидент стався в центральному Пакистані 1 січня. Мубашар Алі, якому виповнилося 9 років, грався зі своєю 10-літньою сестрою. Діти бачили по ТВ страту Саддама Хусейна і затіяли гру, що призвела до трагічного фіналу.

Діти прив’язали мотузку від білизни до стелі, а старша сестра допомогла брату повіситися. На жаль, допомога дорослих не врятувала дитини, і хлопчик помер. "Моя дружина і сестра помчали, щоб врятувати Мубашара, коли діти кричали про допомогу із сусідньої кімнати, але він уже помер", - сказав батько загиблого хлопчика Аламгір Парача.

Поліція вважає те, що трапилося, нещасним випадком і відзначає батьківську недбалість.

Страта Саддама Хусейна була багаторазово показана в останні дні по пакистанському телебаченні.

Тут спрацювала когнітивна теорія Альберта Бандура та Леонардо Берковіца. Саме те, що побачив хлопчик на екрані навчило його як діяти. Йому хотілось спробувати. Як кажуть: «насильство породжує насильство».

Ера зображення нового насильства розпочалась вкінці 1963 року, коли Джек Рубі в прямому ефірі на очах мільйонів глядачів застрелив Лі Харві Освальда. Цей постріл не лише був продемонстрований всьому світові в режимі онлайн, а й продемонстрував гігантські можливості телебачення. Не меш цікавим є випадок, який відбувся в Каліфорнії у 1998 році, коли “водій зупинив машину на жвавій автомагістралі Лос-Анджелеса, заблокувавши рух. Коли прибула поліція і журналісти, водій вийшов з машини і підняв плакат з написом “Живи вільно, люби безпечно або помри!” Потім він повернувся до машини і разом з своїм собакою заліз у фургон, підпалив машину, але сам незабаром вискочив назовні. Поки собака горів в фургоні, чоловік скинув з себе тліючий одяг, відійшов до узбіччя з пістолетом в руках і застрелився. Ця жахлива подія транслювалася в прямому ефірі мінімум п’ятьма місцевими і одним національним телеканалом. Деякі телевізійні станції при цьому перервали трансляцію мультфільмів і інших дитячих телепередач. Телевізійники відразу ж вибачилися за те, що не попередили глядачів, але це не врятувало їх від обурення громадськості”

Насильство в засобах масової інформації можна прирівняти до інформаційних війн. Бо тут і там йде вплив на суспільство чи на окремі групи людей. Маніпуляція людською свідомістю іноді призводить до фатальних наслідків. Думки щодо того чи екранізувати сцени насильства і чи потрібно їх ретушувати, за рекомендацією ВВС, різняться.

Вся проблема полягає в тому, що працівникам засобів масової інформації легше вдатися до насильства, аніж креативити і придумувати нові творчі ходи, щоб якнайдовше затримати глядача біля екрану.

Дух волі не вмре повік

Пролітають невпинно роки і минає життя. Залишається тільки пам’ять про минуле, яке має іноді непередбачувану звичку повертатися і ставати сучасним. Недарма ж говорять: все нове це добре забуте старе. Хоча нове сьогодення таке ж майже невтішне як і далеке старе. Радянське минуле зараз дає відповіді на неадекватні процеси у системі влади та суспільстві.

Нещодавно мені вдалось поспілкуватись з цікавою і розумною людиною, мешканкою чудового бойківського села Либохора, якій вже далеко поза вісімдесят, Марією Товкан. Вона розповіла мені про те, як непросто діялось в давнину нашим мудрим тепер вже дідусям та бабусям, а тоді ще зовсім молодим та спраглим до роботи та волі патріотам власної держави.

Народилася пані Марія в звичайнісінькій сім’ї простих селян. Батька свого не пам’ятає, бо він помер коли їй було всього лише один рік. А найдорожчу в світі людину – рідну матір, не змогла провести в останню дорогу, оскільки відбувала покарання у Сибірі.

У важкі радянські часи люди самі видавали та зводили наклепи одні на одних. Буцім то ті, хто допомагав бандерівцям зрадники і не мають права спокійно жити на своїй Богом даній землі. Рускі зумисне ще й приплачували їм за те. Це було як бізнес, та от тільки товар живий. Напевно, тому було так багато засланих.

Хто ж такі були ті бандерівці? Відповідь проста й очевидна. Бандерівці — звичайні люди які хотіли бачити Україну вільною. Члени революційної Організації Українських Націоналістів , яку очолював Степан Бандера. Останнім часом, загально вживана, популярна назва всіх, хто був на Майдані та тих, хто сьогодні захищає на кордонах рідну Україну від загарбників. Назва бандерівці особливо часто вживалася радянською пропагандою в негативному значенні, як синонім бандитизму. Так само і тепер наш старший брат вважає нас українців бандерівцями у значенні якихось розбійників та недоброзичливців. В уявленні росіян, бандерівці напівфашиський рух, який тероризує росіян, євреїв та представників інших національностей. Слово бандерівець вжито в повстанських піснях народного та літературного походження, наприклад: «Ми — хлопці-бандерівці зі зброєю в руках бороним рідну землю, живемо у лісах…».

Хтось сказав, що нібито допомагала бандерівцям, а якщо про це вже почули, то й мови не було, одразу вірили й розшукували. Переслідування тривало три місяці, але пані Марія не ховалась. А одного дня викликали до сільської ради там і заарештували. Урядники склали протокол, потім суд. Була засуджена до 25 років заслання. Покарання відбувала у Сибірі. Засуджених відправили в лагер. Там було багато надзвичайно розумних і грамотних людей, хоча були й такі що навіть не могли розписатись в якомусь документі.

Відбувала покарання шість з половиною років за це й час чого тільки не переробила, змушували працювати всюди, де тільки можна було. До роботи йшли разом і чоловіки й жінки. Працювали у пекарні, на кухні, та й до лісу виганяли, де всі дружно пиляли дерева, у люті морози. Хоча, коли мороз сягав десь сорока і вище градусів, тоді на роботу не виходили. Сиділи закриті в бараках. Весь час біля ув’язнених знаходились наглядачі. Там талановитий український народ складав вірші та все про неволю та про Україну неньку. Ось для прикладу ті, що згадала мила бабуся Марія.

Україно, Україно!

Ти наша мати.

Через тебе Україно

Мушу в Сибірі конати.

***

Сиділа в Сибірі,

В сибірській неволі.

Гадала, що з Сибіру

Не вийду ніколи.

А далі продовжила свою непросту історію. В’язниця була обгороджена високим цементним парканом, так що думки про втечу звідти навіть не виникало. Задумавшись на хвилинку, почала згадувати тих,хто був виселений. Софія Малетич, Роман Казибрід, Лука Мушин, Анна Сиплива, Данило Бринчак, Ірина Казибрід, Федір Мінькович - - їх вже давно немає серед нас, але є ще ті, що живуть і пам’ятають несправедливість та боротьбу, яка триває і по сьогодні, Анна Волосянська, Антоніна Казибрід, Федір Фатич. Забирали навіть цілими сім’ями з села були виселені родини Файкуна Павла та Товкана Івана.

Минув час і все змінилось. Всі країни які охоплював Радянський Союз мали свого представника, який слідкував за всім та клопотав за ув’язнених. Завдяки тим людям багато повернулось на рідну землю. А там вже хто куди.

На суді визнали невинною і зняли всі обвинувачення. Та від цього легше на серці не стало, бо ж стільки часу ні за що відбувала пані Марія на засланні. І вона така не одна була. Після звільнення повернулась до рідного дому і пішла працювати в колгосп. Життя почало налагоджуватись. А завершили ромову тим, що історія кружляє по замкненому колу. Все циклічно. Бандери йшли боротись за Україну, а москалі – за себе. Так і дотепер воюємо. Все як в тій пісні «Йшли діди на муки йдуть тепер й онуки».

Культура

Чим вище культура, тим вище цінується праця

У  чарівному  селі  Либохора, як і в будь-якому іншому, не обійшлось би без місця, де молодь може відпочити, а заодно навчитись танців, та гарних народних українських співанок. Як не дивно, таким місцем є Народний дім №1. За немаленький термін свого існування, а це вже більше ніж півстоліття,  змінив чимало керівників. Оскільки він заснований 1960 року, його стіни встигли побачити багато  життєвих перипетій. Ще за радянських часів там   був розташований кінотеатр, і кожних вихідних там крутили різноманітне кіно. За спогадами старшого покоління  найчастіше для  перегляду  пропонували фільми на воєнну тематику. А найбільшої популярності в ті часи зазнали індійські фільми. Квиток на тодішні гроші, за односерійний сеанс коштував 20 копійок, а двосерійний – 40.

Та час збігає швидко. Тільки старші люди з ностальгією згадуть минувшину. Все крутиться і безперервно змінюється.  Тепер ним керують Михайло Щур – завідувач  та Павло Бринчак – художній керівник. Працюють вони пліч-о-пліч  вже третій рік.

За цей невеличкий термін внутрішній вигляд Народного  дому №1 почав змінюватись. В ньому затіяли великий ремонт. Вже встигли зробити дві кімнати та привели до ладу пошарпані часом стіни, але роботи ще залишається немало. Неабияку ініціативу в тому, щоб розпочати ремонтні роботи,    виявив покійний колишній голова села Микола Коліщак. Він намагався всіляко сприяти тому, щоб культурне життя села не було на останньому місці. Тай  коштами допомагав, бо хотів зробити добру справу для людей.

Працівники Народного дому дбають про національно-патріотичне, християнське та естетичне виховання молоді, художньо-масову роботу,що спрямована на змістовний відпочинок. До їхніх обов’язків також входить виховання дітей та молоді, що передбачає собою проведення щотижневих дитячих  дискотек, ознайомлення та популяризування досвіду з питань розвитку науки, культури й освіти. Неможливо оминути увагою й те, що в Либохорі немало талановитих людей, тому в Народному домі проводять репетиції  та виступи. В основному тут є чотири гуртки, - ділиться художній керівник. «Художнє слово», в якому молоді таланти вчаться декламувати вірші. «Любительський», тут місцеві майстрині займаються вишивкою, плетуть бісером, в’яжуть. «Драматичний», де діти можуть продемонструвати свої театральні здібності, та «Вокальний». Але учасники гуртків (в більшості це молоді дівчата та хлопці) не всі сумлінно ставляться до відвідування репетицій, спирають все на брак часу через домашні клопоти, а святковий день витрачають на відпочинок та розваги. Деякі з них студенти і не мають повної можливості перебувати вдома. Найактивнішу участь у концертах беруть Народний фольклорно-етнографічний ансамбль «Бескид» керівником якого є Василина Ігнатищ та місцевий гурт «Мрія». У зв’язку з неспокійною ситуацією  в Україні, концерти, на жаль, не відбуваються.

Торік після святкування Дня Либохори Турківський  відділ культури подав на конкурс до Львова характеристику місцевого Народного дому №1. За словами завідувача на конкурсі Либохорський  будинок культури виграв приз у розмірі п’ять тисяч гривень  на закупівлю світломузики.

В планах залишається звершити ремонти , а зараз маємо те, що маємо. У теперішньому будинку культури зараз відбуваються дискотеки для молоді. Повільними кроками Народний дім  №1 з гидкого каченяти,  перетворюється у прекрасного, хоч і не молодого, лебедя.

Провівши невеличке опитування серед місцевої молоді, зокрема школярів та студентів, про їхні ідеї  як можна удосконалити культурне життя  села та чи брали б вони участь у гуртках. Відповіли так:

Марічка Комарницька студентка: «Якби я була в селі, то я звичайно, що відвідувала б гуртки, тому що мені це подобається, я захоплююся різною творчістю, в нашому клубі я б вдосконалювала музичне мистецтво, хореографію та декоративно-прикладну творчість, але до цього ніхто серйозно не поставиться, хоча це дуже цікаво, а також, треба замінити інтер'єр, а лавочки замінити на нормальні крісла »

Діма Коршнявий студент: «Я б не проти якби повернули кіно. Думаю, було б непогано у вихідний чи святковий день, бажано о другій половині дня чи у вечірній час показували хороші, цікаві та повчальні фільми, які змушували б задумуватись над глибоким змістом. Фільми які дивилась би не лише молодь».

Марія Фатич школярка: «Я люблю виступати, тому не пропускала б жодної репетиції. Непогано було б час від часу проводили якісь конкурси, вишукувати нові способи привернути увагу громади до культури та веселого і активного життя разом з хорошою компанією».

Чим вище культура, тим вище цінується праця. Творчість та мистецтво несуть людям культуру і вихованість, вони роблять усіх більш духовними та доброзичливими. Тож давайте кожен день робити хоч малесенький крок до досконалості.

Виставка 

Подорож в лялькове дитинство або казка про старого лева

Світ чародійства пригод та казок – виставка від Видавництва Старого Львова, що має назву «Скарби старого лева» тут представлені оригінали картин, що стали ілюстраціями до дитячих книжок. На стінах висять картини, як безпосередньо є ілюстраціями до книжок, більша частина з яких дитячі. Прекрасно доповнили виставку лялечки які тематично не пов’язані з картинами. Перед майстрами було поставлено завдання зробити їх на казкову тематику, щоб вони виглядали як інтелігентні особи з книжкою в руках. Кожен майстер працював у різній техніці одні запікали пластик інші творили на просто застиглому також є вироби сучасної порцеляни, що має назву флюмо. Представлено кілька «Аліс» і в кожного ця лялька різна, зроблена в особливих тонах. Несподіванкою стала робота під назвою «Мрії бібліотекарки», яку зробила Лана Малкова-Мостова. Це десь третя самостійна робота авторки, такий собі різкий професійний стрибок. Це лялька, яка обов’язково запам’ятається, бо викликає в людей справжні живі емоції. Неподалік красується поважний лев, якого зробила Ольга Луців, яка дала майстер-клас по гравіюванню на склі "Вечірній Львів". Він був замовлений спеціально для Видавництва Старого Лева, як символ. Цей лев є досить впізнаваним, оскільки є обличчям даного фестивалю.

Вікова категорія майстрів надзвичайно різна є люди вже досить таки поважного віку, а наймолодшій майстрині поза двадцять. Середній вік приблизно 30-40 років. Основний масив виставки становлять лялечки львівських майстрів, але є звичайно роботи майстрів та майстринь з Києва, Нової Каховки, Кривого Рога, Харкова, Черкас, Запоріжжя. Дехто з учасників відмовився подати свої роботи в останній момент зважаючи на скрутну ситуацію в Україні. Оскільки через все це, можливо, бракувало натхнення, а хтось взагалі був змушений переїжджати.

Організувала виставку львівська мисткиня Оксана Бондарук яка має свою школу мистецтв. Вона як ідейний натхненник, вигадала цей фестиваль, а також співорганізатор Катерина Кирилова, для неї все починалося з того, щоб в такий спосіб показати свої роботи. Це вже друга виставка в Art-e-fakt galereї. Більшість робіт зроблені спеціально для цієї події тут вони дебютують. Бачити щось нове це завжди приємно. Цікавою є також композиція казки «Золотий ключик», де авторка Оля Черних зобразила Буратіно з Мальвіною та їхнім чотирилапим другом Артемоном вже в глибокій старості, показавши тим самим свій творчий потенціал. Практично всі ляльки з дуже глибоким філософським змістом.

Досить колоритно виглядає представлена композиція ляльок з різних порід дерева які виготовило подружжя Сергій та Оксана із міста Суми, які називають себе «Dryad Style». Це люди які, можна сказати, максимально наближені до природи, бо живуть за містом. В орнаменти вкладають всю майстерність та душу, розписуючи свої твори не лише трипільською символікою, але й іншими досить цікавими орнаментами. Щоб відчути їхню силу виріб треба брати в руки. Це непрості ляльки, а обереги, бо кожна деталь не є випадковою, та й саме дерево носить не просту енергетику.

У Art-e-fakt galereї кожен бажаючий міг послухати лекцію "Створи іграшку сам" від творчої майстерні "Сверлик" яку провела майстриня і лялькарка Ольга Луців, а також бажаючі змогли вигравіювати собі на склі щось позитивне, вибирати справді було з чого.

Сьогодні, 21 вересня, відбудеться благочинний аукціон, де буде представлено деякі роботи з виставки, зокрема, це ляльки, книги та картини. Лоти будуть досить таки серйозні та великі. Кошти підуть на потреби хлопців, що зараз перебувають у зоні АТО.