КРАЮ МІЙ, МОЯ МАЛЕНЬКА БАТЬКІВЩИНО

Хоч я і не знаю всієї історії свого маленького краю у всіх деталях, але певні нюанси та маленькі історичні факти мені відомі. Я знаю про те, що моя маленька батьківщина є досить таки цікавою місцевістю сюди дуже люблять приїжджати туристи, їм подобається невимовна краса гірських височин, хребтів, скель. Цікавою є легенда мої маленької батьківщини, як і  історія кожного села чи міста має якусь загадковість та неординарність, але спочатку трошки історії.

У своїй книжці « Турківщина за завісою століть» Іван Юсипович пише так:

«Село Либохора засноване 1553 року королевою  Боною. Раніше воно називалося Олексанка»,  а в 1558 році король Сигізмунд-Август наказав збудувати тут церкву млин і корчму».

    Населення більше двох тисяч жителів. Тут є одна єдина вулиця і вона завдовжки понад 12 кілометрів. Майже у кожній хаті тобто у кожній маленькій родині є троє дітей…

    Як я неодноразово чула – «сім’я – це маленька держава», якщо це так,тоді моя рідна земля справді є великою державою.

Цього року село відзначало свій 456 день народження. На святі були присутні священики з Києва знані вихідці з села,також на святі були освячені герб та прапор села Либохора.

     Існує легенда, що навколишні землі належали заможному панові, який мав доньку на ім’я Люба. До неї на побачення приходив панич зі Сколівщини  і одного разу прийшовши в гості йому сказали, що Люба хвора і перебуває на лікуванні. Панич був у розпачі, він не повірив рідним Люби і пішов перепитуючи у людей чи люба хора. Так і поширилась  назва  Любахора, яка потім трансформувалась у Либохора.

ЦЕРКВА ПЕРСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ / ВОЗНЕСІННЯ ХРИСТОВОГО 1798р 1914р.    

10 жовтня 1555 р. королева Бона доручає осадити село Олексі Ревтовичу і надає йому війтівство. 4 липня 1558 р. король Сигізмунд Август потверджує цю грамоту і продажу війтівства братам Юшку і Хведору, дозволяючи при тім поставити в селі корчму, фолюш і церкву та надає парафію Юшку. Теперішня дерев'яна церква збудована у 1798 р. на місці давнішої, як тризрубна, триверха будівля бойківського типу. Первісно мала назву Втечі до Єгипту Пр. Богородиці. У 1914 р. її грунтовно перебудували: змінили всі верхи та розібрали емпору над бабинцем. Церква у користуванні громади УПЦ КП.

  Церква розташована на невеликому пагорбі при сільській дорозі, на цвинтарі. Дерев'яна тридільна будівля в неоукраїнському стилі, зведена на підмурівку. Складається з квадратових нави та вівтаря і прямокутного бабинця. При вівтарі, з півдня, розташована невелика прямокутна захристія. Всі три зруби завершені наметовими банями на високих світлових восьмериках та увінчані сліпими ліхтарями з маківками. Оточує церкву піддашшя, оперте на профільовані випусти вінців зрубів. На початку 2000-х рр. стіни підопасання, надопасання та восьмериків ошальовані вертикально пластмасовою вагонкою. На захід від церкви розташована дерев'яна триярусна, квадратова в плані дзвіниця, вкрита восьмибічним наметовим верхом. Збудована вона перед 1914 р. Вхід на церковну територію з цвинтарем веде через невелику брамку на чотирьох стовпах, вкриту восьмибічним наметовим дахом.

ЦЕРКВА СВЯТОГО АРХІСТРАТИГА МИХАЙЛА 1992

За переказами, існуюча церква вже третя в селі. Перша - стояла на горі Глива, друга - на Дзюрійському горбі. Вона була збудована у 1764 р. і простояла до 1926 р. Це була бойківського типу будівля. У 1922 р. постає нова дерев'яна церква. В радянський період залишалася чинною. Церква у користуванні громади УПЦ КП.

  Розташована на схилі пагорбу посеред села, на цвинтарі. Зведена з дерева на мурованому з каменю цоколі, в неоукраїнському стилі. Будівля хрещата в плані: до квадратової нави з півдня і півночі прилягають укорочені гранчасті рамена, зхі сходу - гранчастий вівтар, а з заходу - прямокутний бабинець. По обидва боки вівтаря розташовані прямокутні захристії, при західній стіні бабинця - відкритий ганок. Основні зруби увінчані високими світловими восьмериками, вкритими наметовими банями зі сліпими ліхтарями та маківками. Ще дві маківки встановлені на п'ятисхилих дахах бічних рамен. Оточує церкву піддашшя, оперте на профільовані випусти вінців зрубів. Стіни надопасання та восьмериків ошальовані вертикально дошками і лиштвами, підоасання - обшиті пластиком. На південь від церкви розташована дерев'яна триярусна, квадратова в плані дзвіниця, вкрита восьмибічним наметовим верхом. Збудована вона ще біля старої церкви в другій половині ХІХ ст.   Церква святиня кожного міста, містечка чи села. В моє у селі їх три – дві православні і одна католицька.

  Дві вище згадані церкви є православними, а іншу католицьку не можу подати зображення, оскільки зараз її розширили, тобто добудували і вона має зовсім інший вигляд. Згідно з тими правилами чесності, яких мене навчили викладачі Львівського національного університету імені Івана Франка  я не можу подати неправдиву інформацію.

МУЗИКАНТ МОГО МАЛЕНЬКОГО КРАЮ

Музика – душа народу, його мова, його національне багатство.

Ось тому я хочу додати статтю про віртуоза музики мого маленького рідного куточка.

Неперевершений скрипаль з Либохори. (Василь Ігнатищ)

   Фольклорно-етнографічний ансамбль троїстих музик "Бескид" Народного дому села Либохора, який був створений в 50-их роках минулого століття. Керівник - Ігнатищ Василь Іванович (по вуличному Конців/ Концик). Фотографовано у 1990 році в день святкування дня міста Києва. Це був період розпаду СРСР. Спогади про цей день врізалися нам добре в пам'ять. В цьому році колективу присвоєно звання " Народний" і спеціально до дня присвоєння звання були пошиті костюми.

  За час керівництва Василем Ігнатищем ансамбль побував в більшості областей України, також неодноразово в Польщі на різних фестивалях. Мав запрошення до Німеччини та з деяких причин (оформлення документів) не зміг поїхати.

  Не було такого року починаючи десь з 1985, щоб ансамбль не був запрошений до Львова чи Києва. Виступав на сценах музею під відкритим небом в Пирогово біля Києва, та Шавченківському гаю у Львові, палаці культури "Україна" та на Хрещатику у Києві, а все завдяки професійній грі скрипаля Василя Ігнатища.

Народився Василь в селі Либохора, Турківського району у 1934 році в сім'ї самобутнього скрипаля Івана. У шість років почав самотужки грати на скрипці, але батько не дозволяв йому вчитися і закривав скрипку у скриню, тому Василь мусів крадькома відкривати скриню і діставати скрипку, так і вчився. У селі було багато роботи, тому Іван вважав за непотрібне вчити дитину гри на скрипці, але це не завадило Василеві навчитися самотужки. Вже в підлітковому віці добре володів інструментом, а з часом вже підігравав на весіллі. Після закінчення середньої школи поступив у Самбірське культурно-освітнє училище, але за станом здоров'я змушений був покинути навчання. Тож музичної освіти так і не здобув. Та це не стало на заваді його високому професійному виконанню гри на скрипці. Після школи працював завідувачем клубами сіл Яворів, Бітля, Либохора. У 1974 році одружився з дівчиною переселенкою Ярославою. У червні 1951 року вона та ще багато мешканців с. Чорна (тепер територія Польщі) переселили в Донецьку область. Звідти вона переїхала в Борислав на роботу . Познайомились на весіллі у Бориславі.

  Учасники ансамблю Бордун Антон Васильович ( методист по музичному жанру районного Народного дому м. Турка, музичний стаж 45 років) - інструмент басоля, яка була куплена батьком Василя за Бескидом на Закарпатті, вік її біля 130 років. Цитрин Іван Іванович ( в цей час завідувач клубом с. Либохора)- цимбали, виготовив Цитрин Лука із Либохори, вік близько 150 років. Ціко Микола Іванович -бубен. Ігнатищ Василь Іванович- скрипка, куплена його батьком Іваном на Чехах, та сама яку батько ховав від Василя у скриню. Коршнявий Василь Миколайович - баян. З цим ансамблем я гастролював на далекі виїздні виступи протягом 20 років.

  З часом колектив поновлювався і поновлюється. До колективу після смерті Василя Ігнатища приєдналися його дві доньки Василина та Леся, обидві грають на скрипках, взяли керівництво в свої руки. Тепер вже беруть участь два сини Лесі, які грають на дримлях.

  Специфіка гри на скрипці у Василя Ігнатища була доволі оригінальна. В районі рівного йому не було. До теперішнього часу ніхто крім його дочок не може так заграти як він, лише його дочки це успадкували. Обоє мають вищу музичну освіту. Як особистістю так і як музикантом Василем Ігнатищем цікавилися різні мистецтвознавці як в Україні так і за її межами.

  У 2002 році Київським Центром дослідження історії та культури випущено спеціальну книжку з нотами всіх наіграшів Василя Ігнатища. Автор, тоді кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри музичної фольклористики національної академії, член спілки кобзарів Михайло Хай.

Це все історія знаних людей лише, можливо, в маленьких колах, але таких бажаних всюди, бо жива, справжня українська музика назавжди залишиться, як не актуальною, то хоча б в якості часточки історії, яку неможливо забути, і неможливо знищити.

Честь, шана і повага тим людям, які не дають забути нам своє рідне,  виколихане з пелюшок, з самого дитинства і дане нам… беріть користуйтеся доповнюйте не закидайте, не закопуйте в землю, не відкладайте у темну скриню забуття.  

Даруючи людям музику, вони дарували їм блаженство досконалості колоритного бойківського краю. Вже  з перших акордів серце починало битися швидше, і всі затамовували подих слухаючи, або поринали у вир справжнього українського танцю – коломийки, гопак чи козачка.