НЕ ВСЕ ТАК ПРОСТО

   Чому люди ховаються під вигаданою реальністю, невже  вони не розуміють, що віртуальний світ несправжній, і неможливо виразити свої почуття чи емоції поставивши смайлик. Життя - не віртуальність, коли ти бачиш, то бачиш справжність, можеш відчути почуття, заглянути в очі, і зайвий раз переконатися в тому, що тобі вірять і тоді віриш і ти. У реальності немає меж, вона простора широка і є де розправити крила своєї мрійної душі, особливо для тих, хто мислить масштабно.....

ХоДіМо!

Ходімо до мрії до щастя,
Ходімо разом до причастя,
Ходімо щасливі й багаті,
Ходімо здорові і раді,
Ходімо голодні і бідні,
Ходімо скорботні і ті, що у злиднях
Ходімо завжди до мети
 Ходімо усі ми туди.
Ходімо! навіть якщо не дійдемо
        ХОДІМО! 

МОВА

Мово рідна! так дзвінко лунає твій спів
Його не згасити нікому впродовж багатьох віків.
Рідна мова, то пісня ота колискова
Та, що в дитинстві матуся співала,
І нею так ніжно навчала:
Мова, як небо як зорі
Вона мов хмари оті пурпурові.
Мова, то сонце яскраве.
Мова, то вічність нержава.
Вона для кожного щастя і доля
І всюди жаданая воля.
Мова - це пісня, що лине зорею в світи
Мова до якої нам так солодко йти
Мова як жито у полі і сонце в блакиті.
Такої як ти немає у цілому світі!

де ти моя любове?

Тебе немає поруч,
А значить у житті моєму теж.
І залишився тільки спогад
Про щастя, яке немає меж.

У серці вже ні смутку, ні печалі
Немає болю і жалю.
І почуття відносить в далі.
Вже не люблю, вже не люблю.

Давно забрала осінь
Задуму свою вічно молоду,
Але тебе немає досі,
І котяться сльозинки на вітру.

Зима минула швидко
Весно приходить знову,
А я все жду тебе не видко,
Де ж ти моя любове?

Мій ти, найкращий друг,

Рятуєш від усіх недуг,
Захищаєш і не даєш упасти
Мені, в глибини мороку й пропасти.
У серці ти завжди зі мною,
І хоч нема ніде спокою,
Ти знаєш вихід

І мене ведеш по- тихи.
Мій найрідніший брате,
З тобою у руках завжди будем тримати,
Шматочок щастя, єдності, братерства,
І тої дружби, що не купити і за цента.
Ти ніколи-ніколи мене не зрадиш
На чужий бік не станеш

Найчистіша і рідна душа
Для нас все життя, а може й вічність ціла.
Ти допомагаєш мені жити
Й дорогу в майбутнє творити,
Коли ти мовчиш і я мовчу
Я з тобою теж мовчанням говорю.
Ти розумієш все без слів
Хай буде так як ти б хотів,
Бо лиш для тебе все на світі
Але ще можна трохи неба прихилити)


**Для тебе мій рідний братику))) мій накращий друже***)))

усе лише для тебе))))

ШКОЛА НА СЕМИ ВІТРАХ

  Минають роки та у селі Либохора  вирує життя. Молодь, а особливо школярі давно мріють про таку ще далеку недосяжну для них нову школу, бо стара,  вже зовсім в аварійному стані, і для того щоб якось діти могли вчитися батьки та вчителі стараються з усіх боків якось підперти її, бо ситуація зовсім критична  і може перерости не дай Боже в трагічну. Такої школи як у селі Либохора немає  ніде її історія овіяна  столітніми вітрами.

   На початку ХХ ст. в Либохірську двокласну школу прибуло подружжя молодих вчителів – Микола та Петранеля Ковальські. Вони наполегливо прищеплювали дітям любов до рідного краю та до минувшини славного козацького війська.  До 1939 року у селі діяла початкова школа у приміщенні яке збудоване ще у 1818 році, а у 1944 році  силами громади збудовано поряд так званої старої школи нове приміщення школи і на відстані чотирьох  кілометрів в кінці села введена початкова школа. Обидва приміщення належали братам Олесю та Мар’яну Міньковичам, які емігрували за кордон. Довоєнна школа за словами людей поважного віку була зовсім не така як зараз, тоді територія села знаходилася під владою Польщі і до школи діти  ходили не з великим бажанням.  Навчання велося у чотирьох класах, у третьому класі навчання тривало два роки, а в четвертому – три. Вивчали лише найважливіші дисципліни: рахунки, письмо та польську мову, за невеликий термін навчання учні непогано володіли мовою іншої держави. Але у тодішні роки діти не навчались у школі призначений термін, бо доводилося працювати на землі.

   У 1947 році введено семирічку, середня школа функціонувала  у 1956-1966 роках, а починаючи  з 1967-2002 роки була основною,  а потім знову була  реорганізована в середню , через велику кількість учнів, які прагнули здобувати повну середню освіту, зусиллями  батьків та громадськості при сприянні відділу освіти. Словом, школа пережила всенародні біди – війну, голод, репресії,але вистояла.  Якби стіни вміли говорити, то розказали б усе на світі,усю правду про недолю і боротьбу народу за свою рідну землю терміном майже в два століття.

 Випускник цієї школи  Товкан Микола став першим студентом, який здобув юридичну освіту та працював у Польщі.

   За спогадами Павліш Тамари Степанівни, учительки молодших класів, яка пропрацювала у цій школі майже півстоліття, у 60х роках тут можна було отримати фахові знання, тобто отримати професію тракториста та лісника.

Школа з роками не зазнала змін, яка була раніше така  й залишилася сьогодні, хіба що придбала більше ран на свої і так розколоті стіни. 

   Тепер у школі навчаються 286 учнів, а на філії, яка знаходиться на відстані чотирьох кілометрів навчається 92 учні. Навчання двохзмінне, класні кімнати не відповідають санітарним вимогам. Класи переповнені, за одними і тими самими партами навчаються діти різних вікових категорій. Відсутній спортзал, уроки фізичного виховання в основному проводяться на спортивному майданчику школи, а під час несприятливих погодних умов постійно у класах. Ще одна не менш важлива проблема (не зважаючи, що надворі ХХІ століття і весь світ поглинула глобальна мережа, і зараз ніхто не може уявити свого життя без режиму online) відсутність Інтернету, через це, ті хто бажає пройти зовнішнє незалежне оцінювання не мають можливості зареєструватися.

   Про цю школу вже де тільки не чули, багато звернень писаних роками громадою села та дирекцією школи до різних інстанцій районного, обласного та державного рівнів, у питанні будівництва нової школи не прослідковується значного прогресу.

  Якби ж то з обіцянок чиновників і мрій кожної маленької родини будувалася  нова школа.

Лицемір, негідник,

Мій ворог злий,

Ти вже давно невільник.

Своїх підколів, ти лихий.

Я так довго тебе терплю

Та знаєш: усьому приходить кінець.

Я тебе не поважаю і не люблю,

Не думай, що ти усьго знавець.

Я зовсім не серджусь,

Мовчу, бо немає про що говорити,

З останніх сил держусь

Щоб не сказати тобі та пішов ти ...

Львів, чому ти мене не любиш?

   Ось і знову потрібно повертатися у місто величі, краси, історії - місто лева. Воно вже так близько… за вікном минаю сотні кілометрів, тисячі будинків, але розумію, так треба. Обов’язок і мрія кличуть і манять мене за собою і я йду, як вірний раб,який проданий і відданий своєму пану всім своїм єством.

   Львів, ти не любиш мене!!! Від самого початку ти не прийняв мене і я зрозуміла, що за місце у твоїх розкішних історичних просторах, на твоїх вулицях мені доведеться боротися, або здатися, але я не з тих, хто так швидко зневірюється і відмовляється від своїх бажань. Тут я вільна у всіх сенсах цього слова, але й невільниця всіх своїх комплексів, недоліків, іноді здається, що в мене їх занадто багато так, що боюсь навіть ворухнутися неправильно.

 Львів, чому ти хоча б на хвилиночку не хочеш мені піддатися? Чому закриваєш пере до мною свої двері, не впускаєш у ритм свого шумного і рухливого життя? Сподіваюсь ти звикнеш до мене, а я до тебе, зрештою нам разом бути ще довгих чотири з половиною роки тож давай станемо друзями.)))