СРІБНА СЕРЕЖКА

Вокзали. Колії, поїзди, електрички. Годинник. Час прибуття і час відправлення. Люди.  Всі рухаються, метушаться, поспішають. Шукають своє місце, знаходять, сідають і зникають.  Попереду сотні, а то й тисячі кілометрів. Цікаво кого сьогодні ти зустрінеш? З ким поділишся своїми переживаннями, кому розповіси те, що зазвичай не розкажеш навіть найкращому другові. І чим поділиться з тобою той, хто сидітиме навпроти чи поруч з тобою. Люди: діти, хлопці, дівчата, зовсім зрілі чоловіки, жінки і поважні дідусі чи бабусі, або ж феєрична суміш і тих і інших, хоча зазвичай так і є, коли ти подорожуєш електричкою, яка курсує на далекі відстані і якщо тобі до кінцевої, ну майже,  до кінцевої. Електричка сполученням Львів-Турка, курсує щоденно. Це самбірський напрямок і, можливо, тому  вона зупиняється на кожному кроці. Цей маленький недолік робить подорож цікавішою, а все тому що весь час обличчя того, хто кілька хвилин тому розмовляв з тобою змінюється на нове, свіже і неповторне і все починається заново: знайомство і нова історія, історія життя  села, міста, простого хлопця чи цікавої балакучої бабусі. Та коли вже про все поговорили, все проаналізували наступає мить тиші у якій зовсім не сумно, бо хочеться маленького відпочинку в подорожі. Величезні відстані які розлучають нас з домом можуть подарувати неймовірні  рівнинні і гірські краєвиди не за зовсім чистим вікном електрички. 

Вмостившись зручніше починаєш роздивлятись, що твориться навколо тебе. На сусідньому кріслі весела дівчинка Марічка з проворною вдачею якби могла то нагодувала б булочкою весь вагон. Чи бабуся, яка повертається від дочки і везе з собою справжнє, домашнє, запашне виноградне вино. І тут виявляється, що на сусідніх кріслах, її односельці теж звідкись вертаю додому  до рідного краю. І так нас стає все більше, компанія стає гучнішою, цікавішою і веселішою. Тут почуєш розмови на різні теми та дізнаєшся про те, чого досі не чув і не міг би й уявити.

А там далі позаду сидить молода пара і переглядає якийсь комедійний фільм (це видно з того що вони часто перебивають своїм, іноді шаленим сміхом, тихеньку розмову своїх сусідів навпроти).  А он там попереду дрімає дідусь легенько спершись на старечу трудящу руку.

В якийсь момент це все зникає. Одна зупинка, інша –  нічого цікавого не відбувається, а за вікном все так само минають кілометри, миті які іноді просто фізично не встигаєш сфотографувати своїми карими і всеохопними очима.  Та тільки ти встигаєш на хвилинку задуматись і заглибитись у свої думки чи у читання фантастичної книжки, як тут електричка робить свою чергову зупинку, ти  автоматично вже повертаєш голову до вікна, щоб побачити, хто зараз зайде. А там на пероні стоїть чарівний смуглявий хлопець зі срібною блискучою сережкою на лівому вусі. Так захотілось щоб він зайшов  і сів навпроти. На велике здивування так і трапилось. А з ним гамірна весела компанія застрибує до вагона і тут починаються жарти і знову знайомство. Вася, Діма, Юзик та найстарший у цій групі електриків Володимир Йосипович. Всі вони з різних куточків Львівської області, але об’єднані однією справою, однією роботою.

Це знайомство тривало недовго, вони проїхали всього на всього три зупинки, але залишили стільки емоцій, вражень. Напевне всі вони залишаться в пам’яті навічно , а особливо той, з блискучою сережкою. Буває зустрічаєш таких людей, яких не хочеш відпускати, але вони нам дані лише на мить, напевно для того щоб чогось навчитися. А може, для того щоб просто пам’ятати їх, пам’ятати все життя. І прагнути зустрітися з ними знову, тільки цього разу вже не втратити можливість взяти чи залишити якісь контакти, а далі стати друзями чи колегами, а в гіршому випадку, знайомими. Тільки тепер момент не втрачений.

Далі був пан Василь, який поцікавився книжкою яку я читала, і так слово поза слово зав’язалась розмова. Станція «Розлуч»  і тут залишаюсь сама вже ніхто не підсідає розлучилась зі всіма і залишилась з думками на самоті, а за вікном рівнину замінили гірські простори, ще три тунелі і кінцева.

Ну ось нарешті прекрасне чарівне гірське місто Турка, яке ще називають великим селом. Електричка випльовує на перон тих, кого не розгубила по дорозі на інших станціях. Та подорож на цьому не закінчується. Із залізничного вокзалу швиденько прямую до автобусного. Моя мета маленька провінція Либохора. Залишилось ще зовсім небагато всього лише 58 кілометрів несправної дороги, де з тебе може не тільки  всю душу витрясти, а сам автобус приїхавши до кінцевої може не дорахуватись якоїсь деталі, а в гіршому випадку коліс. На додачу це ще  дві години стояння на одній нозі або ж висіння у повітрі без можливості впасти. Звичайно таке трапляється у базарний день, хоча і в будень може бути не краще. Хоча іноді рейсова маршрутка Турка-Либохора може бути практично порожньою і можна навіть зручно умоститись біля вікна. Тут немає вибору це вже як пощастить. За вікном гори. Все ближче і ближче до рідного дому, а там і до своїх Карпат.

Напоєне радощами дня сонечко ще виблискує своїм проміннячком з-за високої гори. Ось і зупинка. Я вдома.