ПРИСВЯТИВ ЖИТТЯ ШКОЛІ
Біля звичайного сільського будиночку, на зеленому подвір'ї під каштаном у холодочку, я зустріла приємного та сповненого ентузіазму колишнього директора Либохорської загальноосвітньої школи Володимира Біликівського. Людина, яка майже все своє життя присвятила освітній галузі. Минає вже десятий рік, відколи він на заслуженому відпочинку. Завітавши до нього в гості, поцікавилася, якою була його педагогічна нива.
- Володимире Романовичу, чому Ви вирішили стали вчителем?
- Я закінчив Бітлянську середню школу. Оскільки добре вчився, то одразу після школи, ще до вступу в інститут, працював у селі Мохнате у восьмирічній школі. Був учителем історії та географії. Згодом вступив до Дрогобицького педагогічного інституту, а після закінчення прийшов на роботу до Либохорської горішньої школи, де спочатку працював учителем початкових класів. Потім тодішній директор перевів мене до школи-філіалу, що знаходилася на місці теперішньої сільської ради. Там були 4 класні кімнати, вузенький коридорчик і маленька учительська. Вже тоді викладав математику та фізику.
- Як Вам вдавалось зацікавити учнів точними науками?
- Я завжди сам сумлінно готувався до кожного уроку. Багато читав. А оскільки моя мама теж була вчителькою, то завжди виписувала різні педагогічні журнали. У них можна було знайти корисні поради щодо виховання дітей. А для того, щоб зацікавити своїх вихованців, я використовував різноманітні ігри з цифрами.
- Володимире Романовичу, коли саме Ви стали директором і що встигли зробити за час перебування на посаді?
- Обійняв посаду директора у 60-ті роки. І пропрацював у кріслі керівника школи більше чотирнадцяти років. Школа була не нова. Старе австрійське приміщення, яке вже тоді було проблемним, ще й досі стоїть, хоча й в аварійному стані. Важкі тоді були часи. Надзвичайна на-повнюваність класів, не було де розмістити учнів. Ми були обділені територіально. Потрібно було шукати вихід із ситуації. А тому почастинно розділили класи та встановили певний порядок. Від 6 по 8 клас діти ходили до верхньої школи, а закінчували основну школу тут, у центрі.
Старався підтримувати приміщення в задовільному стані. Нам вдалося заасфальтували доріжки біля школи, відкрили їдальню. Жити ставало легше. Діти більше не юрмились в коридорі: одні йшли на спортивний майданчик, інші - щось замовляти собі на обід.
- На Вашу думку, яку роль у вихованні дітей відіграє школа?
- Вважаю, коли добре налагоджено навчально-виховний процес, то й роль школи в цьому плані велика - як в патріотичному, так і в духовному сенсі.
Пріоритетним було виховувати в дітях патріотизм до рідного краю та держави. Я переконаний, що морально-етичні та військово-патріотичні принципи є найбільш важливими та найбільш дієвими у вихованні дітей.
Коли директорував, то намагався бувати хоч два - три рази на тиждень у верхній школі, щоб простежити, чи все в порядку, і що робиться там, чи сумлінно педагоги виконують свої обов'язки. Любив зазирнути до кожного класу, подивитись, чим живуть мої вихованці, про що думають, про що мріють, і чого нового встигли навчитись.
- Чи були якісь особливі традиції у школі?
- Ну, що сказати, як і у всіх школах, це урочистості першого та останнього дзвоника, відзначення державних свят. А з найбільшою увагою ставилися до святкування Дня Армії. Кожен класний керівник дбав про те, щоб вихованці були найкращими на традиційному параді, де відбувались різні змагання. Учні одягались у солдатську форму, яку вони самі прикрашали. Свято Армії проходило на найвищому рівні.
Традиційно, щопонеділка чи щовівторка, проводив загаль-ношкільну лінійку. На обговорення виносили шкільні справи. Вишикувані в ряд класи слухали мої повчання, хтось серйозно ставився до того, про що я говорив, а хтось пропускав повз вуха. Як приклад, розповідав дітям життєві ситуації та різні повчальні історії з книжок.
- Якими своїми вихованцями Ви пишаєтесь?
- Час минає швидко, і вчорашні діти стають зовсім дорослими і самостійними. Я пишаюсь тими дітьми, котрі стали добрими і чесними людьми, а разом з тим і хорошими сім'янинами. Ті, які, хоч і далеко від рідного дому, ніколи про нього не забувають та не забувають про рідну стареньку школу.
Розмовляла Іванна ФЕДЬКО.
Газета "Бойківщина" №28,2014
Подробнее http://turka.at.ua/publ/2-1-0-860#ixzz382GBIca4
Under Creative Commons License: Attribution
- Володимире Романовичу, чому Ви вирішили стали вчителем?
- Я закінчив Бітлянську середню школу. Оскільки добре вчився, то одразу після школи, ще до вступу в інститут, працював у селі Мохнате у восьмирічній школі. Був учителем історії та географії. Згодом вступив до Дрогобицького педагогічного інституту, а після закінчення прийшов на роботу до Либохорської горішньої школи, де спочатку працював учителем початкових класів. Потім тодішній директор перевів мене до школи-філіалу, що знаходилася на місці теперішньої сільської ради. Там були 4 класні кімнати, вузенький коридорчик і маленька учительська. Вже тоді викладав математику та фізику.
- Як Вам вдавалось зацікавити учнів точними науками?
- Я завжди сам сумлінно готувався до кожного уроку. Багато читав. А оскільки моя мама теж була вчителькою, то завжди виписувала різні педагогічні журнали. У них можна було знайти корисні поради щодо виховання дітей. А для того, щоб зацікавити своїх вихованців, я використовував різноманітні ігри з цифрами.
- Володимире Романовичу, коли саме Ви стали директором і що встигли зробити за час перебування на посаді?
- Обійняв посаду директора у 60-ті роки. І пропрацював у кріслі керівника школи більше чотирнадцяти років. Школа була не нова. Старе австрійське приміщення, яке вже тоді було проблемним, ще й досі стоїть, хоча й в аварійному стані. Важкі тоді були часи. Надзвичайна на-повнюваність класів, не було де розмістити учнів. Ми були обділені територіально. Потрібно було шукати вихід із ситуації. А тому почастинно розділили класи та встановили певний порядок. Від 6 по 8 клас діти ходили до верхньої школи, а закінчували основну школу тут, у центрі.
Старався підтримувати приміщення в задовільному стані. Нам вдалося заасфальтували доріжки біля школи, відкрили їдальню. Жити ставало легше. Діти більше не юрмились в коридорі: одні йшли на спортивний майданчик, інші - щось замовляти собі на обід.
- На Вашу думку, яку роль у вихованні дітей відіграє школа?
- Вважаю, коли добре налагоджено навчально-виховний процес, то й роль школи в цьому плані велика - як в патріотичному, так і в духовному сенсі.
Пріоритетним було виховувати в дітях патріотизм до рідного краю та держави. Я переконаний, що морально-етичні та військово-патріотичні принципи є найбільш важливими та найбільш дієвими у вихованні дітей.
Коли директорував, то намагався бувати хоч два - три рази на тиждень у верхній школі, щоб простежити, чи все в порядку, і що робиться там, чи сумлінно педагоги виконують свої обов'язки. Любив зазирнути до кожного класу, подивитись, чим живуть мої вихованці, про що думають, про що мріють, і чого нового встигли навчитись.
- Чи були якісь особливі традиції у школі?
- Ну, що сказати, як і у всіх школах, це урочистості першого та останнього дзвоника, відзначення державних свят. А з найбільшою увагою ставилися до святкування Дня Армії. Кожен класний керівник дбав про те, щоб вихованці були найкращими на традиційному параді, де відбувались різні змагання. Учні одягались у солдатську форму, яку вони самі прикрашали. Свято Армії проходило на найвищому рівні.
Традиційно, щопонеділка чи щовівторка, проводив загаль-ношкільну лінійку. На обговорення виносили шкільні справи. Вишикувані в ряд класи слухали мої повчання, хтось серйозно ставився до того, про що я говорив, а хтось пропускав повз вуха. Як приклад, розповідав дітям життєві ситуації та різні повчальні історії з книжок.
- Якими своїми вихованцями Ви пишаєтесь?
- Час минає швидко, і вчорашні діти стають зовсім дорослими і самостійними. Я пишаюсь тими дітьми, котрі стали добрими і чесними людьми, а разом з тим і хорошими сім'янинами. Ті, які, хоч і далеко від рідного дому, ніколи про нього не забувають та не забувають про рідну стареньку школу.
Розмовляла Іванна ФЕДЬКО.
Газета "Бойківщина" №28,2014
Подробнее http://turka.at.ua/publ/2-1-0-860#ixzz382GBIca4
Under Creative Commons License: Attribution
