Виставка 

Подорож в лялькове дитинство або казка про старого лева

Світ чародійства пригод та казок – виставка від Видавництва Старого Львова, що має назву «Скарби старого лева» тут представлені оригінали картин, що стали ілюстраціями до дитячих книжок. На стінах висять картини, як безпосередньо є ілюстраціями до книжок, більша частина з яких дитячі. Прекрасно доповнили виставку лялечки які тематично не пов’язані з картинами. Перед майстрами було поставлено завдання зробити їх на казкову тематику, щоб вони виглядали як інтелігентні особи з книжкою в руках. Кожен майстер працював у різній техніці одні запікали пластик інші творили на просто застиглому також є вироби сучасної порцеляни, що має назву флюмо. Представлено кілька «Аліс» і в кожного ця лялька різна, зроблена в особливих тонах. Несподіванкою стала робота під назвою «Мрії бібліотекарки», яку зробила Лана Малкова-Мостова. Це десь третя самостійна робота авторки, такий собі різкий професійний стрибок. Це лялька, яка обов’язково запам’ятається, бо викликає в людей справжні живі емоції. Неподалік красується поважний лев, якого зробила Ольга Луців, яка дала майстер-клас по гравіюванню на склі "Вечірній Львів". Він був замовлений спеціально для Видавництва Старого Лева, як символ. Цей лев є досить впізнаваним, оскільки є обличчям даного фестивалю.

Вікова категорія майстрів надзвичайно різна є люди вже досить таки поважного віку, а наймолодшій майстрині поза двадцять. Середній вік приблизно 30-40 років. Основний масив виставки становлять лялечки львівських майстрів, але є звичайно роботи майстрів та майстринь з Києва, Нової Каховки, Кривого Рога, Харкова, Черкас, Запоріжжя. Дехто з учасників відмовився подати свої роботи в останній момент зважаючи на скрутну ситуацію в Україні. Оскільки через все це, можливо, бракувало натхнення, а хтось взагалі був змушений переїжджати.

Організувала виставку львівська мисткиня Оксана Бондарук яка має свою школу мистецтв. Вона як ідейний натхненник, вигадала цей фестиваль, а також співорганізатор Катерина Кирилова, для неї все починалося з того, щоб в такий спосіб показати свої роботи. Це вже друга виставка в Art-e-fakt galereї. Більшість робіт зроблені спеціально для цієї події тут вони дебютують. Бачити щось нове це завжди приємно. Цікавою є також композиція казки «Золотий ключик», де авторка Оля Черних зобразила Буратіно з Мальвіною та їхнім чотирилапим другом Артемоном вже в глибокій старості, показавши тим самим свій творчий потенціал. Практично всі ляльки з дуже глибоким філософським змістом.

Досить колоритно виглядає представлена композиція ляльок з різних порід дерева які виготовило подружжя Сергій та Оксана із міста Суми, які називають себе «Dryad Style». Це люди які, можна сказати, максимально наближені до природи, бо живуть за містом. В орнаменти вкладають всю майстерність та душу, розписуючи свої твори не лише трипільською символікою, але й іншими досить цікавими орнаментами. Щоб відчути їхню силу виріб треба брати в руки. Це непрості ляльки, а обереги, бо кожна деталь не є випадковою, та й саме дерево носить не просту енергетику.

У Art-e-fakt galereї кожен бажаючий міг послухати лекцію "Створи іграшку сам" від творчої майстерні "Сверлик" яку провела майстриня і лялькарка Ольга Луців, а також бажаючі змогли вигравіювати собі на склі щось позитивне, вибирати справді було з чого.

Сьогодні, 21 вересня, відбудеться благочинний аукціон, де буде представлено деякі роботи з виставки, зокрема, це ляльки, книги та картини. Лоти будуть досить таки серйозні та великі. Кошти підуть на потреби хлопців, що зараз перебувають у зоні АТО.

зупинилась. змучилась, втомилась.
озирнулася, назад подивилась.
поранена, скалічена, але не вбита
гіркою кров'ю і дощами вмита
земля святая українська.
а доля слізна материнська,
біжить, кричить і простягає руки:
рятуй же сина рідного від муки!
благає, плаче й молить Бога
щоб захистив від всього злого
щоб ангел їх своїм крилом
зігрів у холод лиш теплом
щоб не лилась солдатська кров
забери їх,Божа Мати,під небесний свій покров.

І.Ф. 12.09.2014р.


****

Облудна пора.
Дивись, моє серце,
Як тратить життя
І в конвульсіях гине
В холодні часи
Вороже ярмо невситиме.
Дивися ж не спи!
Не спи не дрімай,
Моє серце гаряче,
Борися, живи, не вмирай
Обіцяю чекати терпляче.

І.Ф. 30.09.2014

ПРИСВЯТИВ ЖИТТЯ ШКОЛІ

Біля звичайного сільського будиночку, на зеленому подвір'ї під каштаном у холодочку, я зустріла приємного та сповненого ентузіазму колишнього директора Либохорської загальноосвітньої школи Володимира Біликівського. Людина, яка майже все своє життя присвятила освітній галузі. Минає вже десятий рік, відколи він на заслуженому відпочинку. Завітавши до нього в гості, поцікавилася, якою була його педагогічна нива.


- Володимире Романовичу, чому Ви вирішили стали вчителем?

- Я закінчив Бітлянську середню школу. Оскільки добре вчився, то одразу після школи, ще до вступу в інститут, працював у селі Мохнате у восьмирічній школі. Був учителем історії та географії. Згодом вступив до Дрогобицького педагогічного інституту, а після закінчення прийшов на роботу до Либохорської горішньої школи, де спочатку працював учителем початкових класів. Потім тодішній директор перевів мене до школи-філіалу, що знаходилася на місці теперішньої сільської ради. Там були 4 класні кімнати, вузенький коридорчик і маленька учительська. Вже тоді викладав математику та фізику.

- Як Вам вдавалось зацікавити учнів точними науками?

- Я завжди сам сумлінно готувався до кожного уроку. Багато читав. А оскільки моя мама теж була вчителькою, то завжди виписувала різні педагогічні журнали. У них можна було знайти корисні поради щодо виховання дітей. А для того, щоб зацікавити своїх вихованців, я використовував різноманітні ігри з цифрами.

- Володимире Романовичу, коли саме Ви стали директором і що встигли зробити за час перебування на посаді?
- Обійняв посаду директора у 60-ті роки. І пропрацював у кріслі керівника школи більше чотирнадцяти років. Школа була не нова. Старе австрійське приміщення, яке вже тоді було проблемним, ще й досі стоїть, хоча й в аварійному стані. Важкі тоді були часи. Надзвичайна на-повнюваність класів, не було де розмістити учнів. Ми були обділені територіально. Потрібно було шукати вихід із ситуації. А тому почастинно розділили класи та встановили певний порядок. Від 6 по 8 клас діти ходили до верхньої школи, а закінчували основну школу тут, у центрі.

Старався підтримувати приміщення в задовільному стані. Нам вдалося заасфальтували доріжки біля школи, відкрили їдальню. Жити ставало легше. Діти більше не юрмились в коридорі: одні йшли на спортивний майданчик, інші - щось замовляти собі на обід.

- На Вашу думку, яку роль у вихованні дітей відіграє школа?
- Вважаю, коли добре налагоджено навчально-виховний процес, то й роль школи в цьому плані велика - як в патріотичному, так і в духовному сенсі.

Пріоритетним було виховувати в дітях патріотизм до рідного краю та держави. Я переконаний, що морально-етичні та військово-патріотичні принципи є найбільш важливими та найбільш дієвими у вихованні дітей.

Коли директорував, то намагався бувати хоч два - три рази на тиждень у верхній школі, щоб простежити, чи все в порядку, і що робиться там, чи сумлінно педагоги виконують свої обов'язки. Любив зазирнути до кожного класу, подивитись, чим живуть мої вихованці, про що думають, про що мріють, і чого нового встигли навчитись.

- Чи були якісь особливі традиції у школі?

- Ну, що сказати, як і у всіх школах, це урочистості першого та останнього дзвоника, відзначення державних свят. А з найбільшою увагою ставилися до святкування Дня Армії. Кожен класний керівник дбав про те, щоб вихованці були найкращими на традиційному параді, де відбувались різні змагання. Учні одягались у солдатську форму, яку вони самі прикрашали. Свято Армії проходило на найвищому рівні.

Традиційно, щопонеділка чи щовівторка, проводив загаль-ношкільну лінійку. На обговорення виносили шкільні справи. Вишикувані в ряд класи слухали мої повчання, хтось серйозно ставився до того, про що я говорив, а хтось пропускав повз вуха. Як приклад, розповідав дітям життєві ситуації та різні повчальні історії з книжок.

- Якими своїми вихованцями Ви пишаєтесь?

- Час минає швидко, і вчорашні діти стають зовсім дорослими і самостійними. Я пишаюсь тими дітьми, котрі стали добрими і чесними людьми, а разом з тим і хорошими сім'янинами. Ті, які, хоч і далеко від рідного дому, ніколи про нього не забувають та не забувають про рідну стареньку школу.

Розмовляла Іванна ФЕДЬКО.

Газета "Бойківщина" №28,2014




Подробнее http://turka.at.ua/publ/2-1-0-860#ixzz382GBIca4
Under Creative Commons License: Attribution

СРІБНА СЕРЕЖКА

Вокзали. Колії, поїзди, електрички. Годинник. Час прибуття і час відправлення. Люди.  Всі рухаються, метушаться, поспішають. Шукають своє місце, знаходять, сідають і зникають.  Попереду сотні, а то й тисячі кілометрів. Цікаво кого сьогодні ти зустрінеш? З ким поділишся своїми переживаннями, кому розповіси те, що зазвичай не розкажеш навіть найкращому другові. І чим поділиться з тобою той, хто сидітиме навпроти чи поруч з тобою. Люди: діти, хлопці, дівчата, зовсім зрілі чоловіки, жінки і поважні дідусі чи бабусі, або ж феєрична суміш і тих і інших, хоча зазвичай так і є, коли ти подорожуєш електричкою, яка курсує на далекі відстані і якщо тобі до кінцевої, ну майже,  до кінцевої. Електричка сполученням Львів-Турка, курсує щоденно. Це самбірський напрямок і, можливо, тому  вона зупиняється на кожному кроці. Цей маленький недолік робить подорож цікавішою, а все тому що весь час обличчя того, хто кілька хвилин тому розмовляв з тобою змінюється на нове, свіже і неповторне і все починається заново: знайомство і нова історія, історія життя  села, міста, простого хлопця чи цікавої балакучої бабусі. Та коли вже про все поговорили, все проаналізували наступає мить тиші у якій зовсім не сумно, бо хочеться маленького відпочинку в подорожі. Величезні відстані які розлучають нас з домом можуть подарувати неймовірні  рівнинні і гірські краєвиди не за зовсім чистим вікном електрички. 

Вмостившись зручніше починаєш роздивлятись, що твориться навколо тебе. На сусідньому кріслі весела дівчинка Марічка з проворною вдачею якби могла то нагодувала б булочкою весь вагон. Чи бабуся, яка повертається від дочки і везе з собою справжнє, домашнє, запашне виноградне вино. І тут виявляється, що на сусідніх кріслах, її односельці теж звідкись вертаю додому  до рідного краю. І так нас стає все більше, компанія стає гучнішою, цікавішою і веселішою. Тут почуєш розмови на різні теми та дізнаєшся про те, чого досі не чув і не міг би й уявити.

А там далі позаду сидить молода пара і переглядає якийсь комедійний фільм (це видно з того що вони часто перебивають своїм, іноді шаленим сміхом, тихеньку розмову своїх сусідів навпроти).  А он там попереду дрімає дідусь легенько спершись на старечу трудящу руку.

В якийсь момент це все зникає. Одна зупинка, інша –  нічого цікавого не відбувається, а за вікном все так само минають кілометри, миті які іноді просто фізично не встигаєш сфотографувати своїми карими і всеохопними очима.  Та тільки ти встигаєш на хвилинку задуматись і заглибитись у свої думки чи у читання фантастичної книжки, як тут електричка робить свою чергову зупинку, ти  автоматично вже повертаєш голову до вікна, щоб побачити, хто зараз зайде. А там на пероні стоїть чарівний смуглявий хлопець зі срібною блискучою сережкою на лівому вусі. Так захотілось щоб він зайшов  і сів навпроти. На велике здивування так і трапилось. А з ним гамірна весела компанія застрибує до вагона і тут починаються жарти і знову знайомство. Вася, Діма, Юзик та найстарший у цій групі електриків Володимир Йосипович. Всі вони з різних куточків Львівської області, але об’єднані однією справою, однією роботою.

Це знайомство тривало недовго, вони проїхали всього на всього три зупинки, але залишили стільки емоцій, вражень. Напевне всі вони залишаться в пам’яті навічно , а особливо той, з блискучою сережкою. Буває зустрічаєш таких людей, яких не хочеш відпускати, але вони нам дані лише на мить, напевно для того щоб чогось навчитися. А може, для того щоб просто пам’ятати їх, пам’ятати все життя. І прагнути зустрітися з ними знову, тільки цього разу вже не втратити можливість взяти чи залишити якісь контакти, а далі стати друзями чи колегами, а в гіршому випадку, знайомими. Тільки тепер момент не втрачений.

Далі був пан Василь, який поцікавився книжкою яку я читала, і так слово поза слово зав’язалась розмова. Станція «Розлуч»  і тут залишаюсь сама вже ніхто не підсідає розлучилась зі всіма і залишилась з думками на самоті, а за вікном рівнину замінили гірські простори, ще три тунелі і кінцева.

Ну ось нарешті прекрасне чарівне гірське місто Турка, яке ще називають великим селом. Електричка випльовує на перон тих, кого не розгубила по дорозі на інших станціях. Та подорож на цьому не закінчується. Із залізничного вокзалу швиденько прямую до автобусного. Моя мета маленька провінція Либохора. Залишилось ще зовсім небагато всього лише 58 кілометрів несправної дороги, де з тебе може не тільки  всю душу витрясти, а сам автобус приїхавши до кінцевої може не дорахуватись якоїсь деталі, а в гіршому випадку коліс. На додачу це ще  дві години стояння на одній нозі або ж висіння у повітрі без можливості впасти. Звичайно таке трапляється у базарний день, хоча і в будень може бути не краще. Хоча іноді рейсова маршрутка Турка-Либохора може бути практично порожньою і можна навіть зручно умоститись біля вікна. Тут немає вибору це вже як пощастить. За вікном гори. Все ближче і ближче до рідного дому, а там і до своїх Карпат.

Напоєне радощами дня сонечко ще виблискує своїм проміннячком з-за високої гори. Ось і зупинка. Я вдома. 

«Учися, щоб сіяв добро поміж люди,

І вічно жить будеш, не згине твій слід!» 

(Володимир Масляк)

Українська мова – національна мова українців. Нею послуговуються мільйони людей по всій Україні та поза її межами.  Мова – сукупність звуків, букв, слів, речень, текстів, монологів, діалогів, полілогів – все це творить її цілісність як формотворчу одиницю великої і сильної країни.

Як прекрасно усвідомлювати, що ти знаєш свою мову і можеш навчити її ще когось; дорогу і найріднішу тобі людину. Посіяти добру мовну зернинку у душу маленького щастя, зернинку, яка ростиме разом з дитиною і проросте у ній пишним колоском материнського рідного слова. Колись давно в дитинстві, коли ми з братом  ще зовсім були дітьми, батько  завжди повторював  одну і ту ж приповідку: «Учися дитино, учися голубко, бо доля не мати і розум не спить. Розум вода не забере, й вогонь не спалить». Ніколи не могли збагнути цих слів тоді до кінця, аж поки не перестали бавитись в дитинство.

 Особливу увагу батько завжди звертав на вивчення рідної української мови, бо вважає, що  кожний  громадянин   мусить добре  пам'ятати  й дiтей  своїх того навчати,   що наймилiша  мова  в цiлому свiтi – то мова рiдна. Щоб потім йому не було соромно за те, що він посіяв щось недобре та не навчив своїх дітей розуму, не дав чітко і ясно зрозуміти хто ми є насправді приповідаючи ще одну народну мудрість: «Ворог батько, ворог мати, що не вчили сина,бо він іде у світ блукати, мов та сиротина».

 Українці – народ розумний, і він знає про що говорити і коли говорити. Про мову вони склали неймовірно багато легенд, казок, оповідань. В своїх словесних, писемних творіннях люди зображають її неймовірно красивою дівчиною у барвистому віночку з польових квіток, у чарівній українській вишиванці з довгою косою та неймовірно чистими очима, досяжною мрією, яка здійснюється, варто просто побажати, показують її неоціненним скарбом подарованим нам Всевишнім для того, щоб не змарнували і не загубили в на півдорозі.

Створив Господь на світі звірів прудкими, сильними, птахів з крилами, які допомагали їм літати високо в небі. Тільки людині він не дав ні великої сили, ні міцних крил. Зажурилася людина й прийшла до Бога, почала нарікати на свою долю.

Всевишній вислухав скарги людини на важке життя і сказав, що має вона найцінніший скарб, якого не дано звірям і птицям — мову. Адже мова сильніша за будь-яку силу, скоріша за найпрудкішу тварину. Пообіцяв Бог, що мова все замінить людині, ніде не дасть загинути. Однак і людина повинна розуміти, який неоціненний скарб отримала — берегти мову, як зіницю ока. А якщо втратить вона її, то загубить і душу, і силу.

 І ще одна їх надзвичайно приваблива риса українців – це терплячість, якою довгі роки користувалися недоброзичливці аж до тепер. До моменту, коли всесильній козацькій нації стало несила терпіти ганебні наклепи та знущання.

Сироти без роду й племені, без свого національного «я» практично ніде нічого не досягнуть в житті, бо ж в них немає з народження закладеної родової ознаки, те що відрізняє їх від рабів тоталітарної системи українофобства, що є проявом нетолерантності, як і будь-який расизм чи шовінізм.

Важливо відзначити те, що далеко не останню роль у вихованні та вивченні рідного слова відіграє школа. В якій діти проводять своє прекрасне дитинство і зустрічають юність.  Школа – це вічні спогади на все життя, бо там ти залишаєш краплиночку свого дитячого серця, а вона взамін  віддає тобі частиночку себе. Безцінний взаємообмін закарбований у нашій пам'яті і нашому серці, який ніколи-ніколи не згасне, а буде сяяти небесною зіркою для нас цілу вічність. Школа – це просто захоплива, добра, чуйна розуміюча, хоча й іноді не зовсім справедлива система: система оцінок, система ставлення до тебе (і тебе до інших), та система рівності. Маленький безцінний досвід представлений одинадцятьма роками життя з однокласниками, друзями, які переживали з нами ці почуття, трудилися, росли і вчилися не лише математики, географії, біології, літератури, а вчилися життя. Тож те якою мовою ми зараз говоримо напряму залежить не тільки від батьків.

Тут варто зазначити, коли дитина виростає і стає дорослою свідомою особистістю і нищить своє рідне українське забуває і говорить, що його немає , при тому народившись тут, плює в душу , витирає об неї свої брудні ноги, і ранить чисте та непорочне рідне материнське серце своєї мови, не може, немає права називатись людиною, патріотом своєї держави.

В приклад можна дати кілька таких зауважень та подій, що стосуються власне недавнього часу.


«Зазіхання на українську мову та культуру стало ознакою теперішньої влади. Останнім часом українська мова піддається атакам у різних сферах – від радіо й телебачення до дитячих садків».


Як дослідив журналіст Інтернет-видання «Українська правда» Сергій Лещенко, «колишнього президента у його відрядженнях за кордон, профінансованих бюджетом України, не супроводжує жодне (!) україномовне видання». В 2011 році у поїздки з В.Януковичем їздять журналісти газет «Комсомольськая правда в Українє», «Ізвєстія в Українє», «Сегодня», «Факти», «2000», «Кієвскій тєлєґраф», журналу «Профіль», сайтів «Обозрєватєль» та lb.ua. При цьому звертає на себе увагу те, що газета «Кієвскій тєлєґраф» була закрита ще в грудні 2010 року».


В Україні зросла частка школярів, що навчаються українською мовою та випускників, які складали державною мовою тести ЗНО. У кінопрокаті збільшилося частка фільмів, дубльованих або озвучених українською. Проте на телебаченні, радіо, в друкованих медіа, рекламі та сфері послуг російська продовжує витісняти українську. Про це свідчать результати аналітичного огляду «Становище української мови в Україні в 2013 році»,


В прайм-тайм вісім найрейтинговіших телеканалів у жовтні частка російської мови в ефірі складала понад 50%, української – 31,8%. Водночас скоротився час «двомовних» ефірів.


Моніторинг 6 нейрейтинговіших радіостанцій засвідчив, що частка пісень українською мовою у їхньому ефірі продовжує падати з року в рік і становить 2,2%.


Частка школярів, що здобувають освіту українською мовою, зросла на 0,1% і становила в 2012/13 навчальному році 82%.


На 1,5% - зросла кількість школярів, що навчаються українською на Донеччині. Водночас у Луганській, Одеській областях та Криму цей показник, знизився на 0,4-0,5%, а частка учнів, що навчаються російською зросла.


Причому в Криму українською навчаються лише 7,4% школярів, а влада перешкоджає відкриттю нових українських шкіл чи класів навіть попри письмові заяви батьків.


Для складання тестів зовнішнього незалежного оцінювання в 2013 році українську мову обрали 82,7% від загального числа випускників, що на 1,7% більше, ніж минулого року. Наприклад, тест з математики вирішили складати українською 80,2% випускників. У Києві цей показник сягнув 98%, у Дніпропетровській області 83%, в Донецькій 34%, в Криму – лише 7%.


У кінопрокаті зросла сумарна кількість фільмів, дубльованих або озвучених українською мовою. Цього року це 71,3% фільмів, тоді як минулого - лише 64,8%. Решта 28,7% фільмів (переважно російського виробництва і озвучені російською мовою) мають українські субтитри.


Частка газет, що видаються українською мовою, знизилася в 2013 році до 30,2%, а журналів, навпаки, піднялася, однак становить мізерні 18,5%.


Лише 50% книг надруковано в Україні державною мовою, причому більшість з них – навчальна література, а масований імпорт книг з Росії в рази перевищує випуск книг в Україні.


Проведені в 2012-13 рр. всеукраїнські соціологічні дослідження засвідчили, що українську мову вважають рідною 50% респондентів, російську – 29% і однаковою мірою обидві мови – 20%. Приємно чути українську мову від незнайомців 37,8% респондентів, а російську – 15,4%. Натомість неприємно чути українську мову лише 1,2% опитаних, російську – 5,6%.


Незважаючи на таке позитивне сприйняття української мови, продовжується процес «повзучої русифікації» сфери послуг, реклами, торгівлі.


Так, за підсумками моніторингу кафе і ресторанів у 29 великих містах (усі обласні центри та всі міста з населенням понад 300 тис. людей) лише 46% закладів харчування мають українську вивіску, лише в 49% надруковано меню українською і тільки з 36% закладів персонал обслуговує україномовних клієнтів українською мовою.


При цьому ситуація дуже різниться залежно від регіону. У південних і східних областях україномовних клієнтів майже завжди обслуговують російською.


Упродовж року в зазначених 29 містах зросла частка російської мови в зовнішній рекламі. Українською мовою розміщено рекламу на 68% бігбордів (минулого року – 71%). Про все це повідомляє журнал «Український тиждень»


http://tyzhden.ua/

Ось такі втішно-невтішні новини та прогнози  щодо вивчення та використання рідної української мови.

Завжди варто пам’ятати, а будучи дорослими шанувати мову рідну, мову своїх батьків, дідів та прадідів, бо з них все почалося, а продовжувати нам та нашим дітям. Тож щоб залишитись навічно справжньою козацькою українською нацією варто ніколи не забувати про свою мовну приналежність, та дбати про її природну красу і чистоту.

.

Мово рідна! Так дзвінко лунає твій спів

Його не здолати нікому впродовж віків

Рідна мова, то пісня моя колискова,

Та, що в дитинстві матуся співала

І нею так ніжно навчала.

Мова, як небо, як зорі,

Вона, мов хмари оті пурпурові.

Мова – це пісня, що лине зорею в світи

Мова до якої нам так солодко йти.

Мова як жито у полі й волошки в блакиті

Такої як ти немає у цілому світі

АВТОМАЙДАН У ЛИБОХОРІ

Нація існує доти, доки існують люди здатні її захищати у будь-який час і за будь-яких обставин. Події, які відбуваються в Україні вже досить таки тривалий час, не дають спокійно спати кожному національно свідомому українцеві. Минулого тижня, дев’ятого лютого, до села Либохора завітав турківський автомайдан. Автомайданівці зустрічали громаду села біля виходу з церкви Вознесіння Христового та церкви Архістратига Михаїла. Перед жителями виступили координатор районного штабу спротиву Мирослава Калинич та директор Турківського НВК, який нещодавно повернувся з київського Євромайдану, Геннадій Когут. Почавши з такого на теперішній час актуального привітання «Слава Україні!», у відповідь почув схвильоване та водночас розуміюче й величне «Героям Слава!», Геннадій Йосипович продовжив: «Кожен знає, яка непроста ситуація вирує на сьогодні в Україні. Боротьба триває, і в ній ми не маємо права програти. Не бійтеся приїхати і підтримати київський Євромайдан, хоча б на 3-4 дні. Там потрібні люди, а особливо чоловіки, все, що треба, Вам дадуть. Там немає партій, є просто люди, такі, як всі, що прагнуть змінити майбутнє. Прокиньтеся і позбудьтеся страху. Ви потрібні своїй Україні». Як приклад вияву надзвичайної мужності й сили розповів про молодого хлопця з Одеси, в якого немає ноги, та ще й інша обморожена, але він як справжній патріот своєї рідної держави, долаючи нелегку дорогу, зробивши шість пересадок електричками, доїхав до Києва для того, щоб бути разом з побратимами. У словах пана Геннадія було стільки щирості і правди, що кожен задумався, і, певно, одразу подумки зробив власний вибір. Після цього всі разом, поклавши руку на серце, заспівали гімн України. Варто зазначити, що село Либохора було одним з перших, яке склало пожертву на Євромайдан. Учасниками автомайдану в цей день були: Руслан Шиян - підприємець, член комітету опору; Геннадій Когут - директор Турківського НВК; Ігор Мись - вчитель фізичного виховання Турківського НВК, Ростислав Набоков - голова недавно створеного виконавчого комітету при районній раді, Євген Макарик - член Народного руху України, Ігор Маркін - колишній лікар-хірург; Ігор Леневич - викладач фізики Турківського ліцею; Петро Комарницький, Володимир Корчинський,Олександр Писанчин, Василь Канівець - активісти, жителі міста Турка. Всі вони уже побували на київському Євромайдані. Між ділом, вдалось поспілкуватися з кожним із них. На прохання описати тамтешні події, всі в один голос сказали, що словами неможливо передати всього, це просто потрібно побачити власними очима. Звідти люди повертаються зовсім іншими, їхнє світобачення кардинально змінюється. Людина розуміє: вона хоч і є краплею в морі, зате такою краплею, яка може змінити майбутнє своєї рідної Батьківщини. І якщо в кінцевому результаті вона виборе право жити в незалежній державі, це означатиме, що подарує щасливе майбутнє своїм дітям, онукам , правнукам, та й усім грядущим поколінням. «Кожна така поїздка дає позитивні результати, це все не просто так відбувається. Люди позмінно їздять до Києва, беруть активну участь у таких заходах, як сьогодні, здають кошти на потреби Майдану. І все це для спільної мети - змінити Україну, звільнити її від поневолювачів», - говорить Мирослава Калинич. Що таке Євромайдан? Ми маємо розуміти, що зміни починаються з нас, бо ми не хочемо бути запроданцями, які не мають права на власну думку у рідній країні. Як це бути частинкою великої нації? Усвідомлення цього приходить тоді, коли стаєш єдиним зі своїм великим народом. Після кожного побаченого правдивого кадру - наживо чи через екран телевізора - ти живеш цими почуттями кілька днів, і в голові вже ніяких думок, крім Майдану, бо ти живеш відтепер тільки ним, а це означає - ти відтепер живеш народом. Тож давайте виборемо своє право називатися європейською державою. Бо у кожному нестримно гарячому серці великої української нації і досі живе непокірний козацький дух. Борімося -поборемо! Іванна ФЕДЬКО. Фото: Ігоря Маркіна. Газета "Бойківщина" №7,2014

Що таке Євромайдан?

«Перш за все це зміни, єдність, прагнення кращого майбутнього для своєї держави та здорової молодої нації. Зміни починаються з нас, бо ми не хочемо бути запроданцями, що не мають права на власну думку у рідній країні». Так вважає більша частина студентів, які зараз відстоюють свої позиції на майданах.

Дух патріотизму житиме вічно у серцях студентів. Справжня українська нація починається зі свідомих молодих людей які знають чого хочуть. Прагнуть до вільної широкої держави, де є місце достатку і добробуту. Можливо зміни прийдуть не так швидко як би того хотілося нам, але ми повинні піклуватися зараз про майбутнє грядущих поколінь. І дай нам Боже всім сили вистояти до кінця.

Що ж таке живий ланцюг? Це море емоцій які переповнюють кожну живу його частиночку. Коли ти тримаєш за руку зовсім незнайому тобі людину ти відчуваєш тепло яке здатне зігріти тебе і твоє серце, таке ж гаряче як і тієї людини , що тримає тебе за руку, у холодну погоду. Як це бути частинкою великої нації? Усвідомлення цього приходить тоді, коли стаєш єдиним зі своїм великим народом. .

Я вірю в те що МИ вистоїмо своє право називатися європейською державою. Бо у кожному нестримно гарячому серці великої української нації і досі живе непокірний козацький дух.